Читаймо «Кобзар», це зробить нас сильними

Щороку, коли ми з дев’ятикласниками починаємо читати Шевченків «Кобзар», прагну сформувати в молодих поняття про український менталітет, який Шевченко у своїх творах геніально розкрив, показавши гідне й нице у нашому національному характері. Ми ведемо бесіди й дискутуємо про його всеосяжний образ України, шукаємо паралелі з нашим часом, знаходимо рядки, які стають одкровенням. Ось нещодавно, кілька день тому, мала приємність говорити зі своїми учнями про поему «Сон». Багатоаспектність образів, що асоціюються з сьогоденням, відкривають новий погляд на наші національні проблеми та шляхи їх вирішення, підказані геніальним Тарасом. То які ж ми, українці?

Читаємо діалог, який веде ліричний герой із землячком «з циновими гудзиками», тобто з чиновником:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». – «та як же ты
Й говорыть не вмиеш
По – здешнему?» – «Та
ні, – кажу. –
Говорить умію,
Та не хочу».
Це позиція, обрана українцем у чужомовному оточенні. Позиція гідності: умію, та не хочу. Бо не по-
клонюсь чужомовцям, бо ціную рідне слово, не вважаю свою мову гіршою від інших. Таку точку зору відстоював Шевченко, мешкаючи в Петербурзі, столиці імперії, видавши в 1840 році поетичну збірку «Кобзар» українською, кинувши виклик усім, хто його рідну мову пихато зневажав. Тому й обурює його позбавлена гідності поведінка «землячків», які По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають  Батьків своїх…
А сьогодні таких нема серед нас, хто зневажає рідне слово? На жаль, починаючи зі стін Верховної
Ради, телеефіру й сторінок преси. Пригадався мені прецікавий факт, вичитаний у газеті «Вінницькі ві-
сті» за 15 жовтня 1941 року. Наткнулася, коли вивчала матеріали про Валер’яна Тарноградського. У за-
мітці «До ганебного стовпа» було сказано наступне: «Працівники обласної управи – називалися пріз-вища – ви розмовляєте з відвідувачами російською мовою. Якщо знаєте українську – мусите розмовляти. Якщо досі не вмієте – геть з української установи». Позиція. Гадаю, Шевченко би
схвалив. Тарас Шевченко завжди дотримувався об’єднавчої візії українського суспільства. Тому й негативні образи: «п’явки», «вельможнії байстрята» – теж українці. Не найкращі, але ж Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії…
Московською блекотою
Заглушені! Плач, Украй-
но!
Чим не викриття «руского міра»? Упізнаєте отруєних «московською блекотою» українців, які верещали в екстазі: «Путін, пріді!» Їх спостеріг генійШевченка ще на початку ХІХ століття. А ми недогледіли цю «когорту славних», дали можливість вихлюпнутися на вулиці українських міст і на телеекрани печерній ненависті до Вітчизни і привести у наш дім війну.
Але читаймо Шевченка пильно (не минайте ані титли, ніже тії коми). Любомудр, він ніколи не пропагу-
вав ненависті:

Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну.
Розкуйтеся! Братайтеся!
От би почули, серцем відкритим сприйняли ці Тарасові слова українці новочасної великої руїни, цебто Сходу України. Це їх і нас благає Великий Українець Тарас Шевченко.
Якби читали, якби вчили. Якби розуміли Шевченкові пророцтва, застереження й благання, то не було б розбрату, не смерділо б в Україні гнилизною «руского міра». Про його згубний вплив поет не раз говорив, як і про необхідність знати власну, не сфальшовану історію. Просив у листі до приятеля Йосипа Бодянського писати історію «по-нашому, щоби тямили безглузді кацапи». Сучасників і
нащадків напучував:
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди. Щоб роз-
крились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Пантеон мучеників, на жаль, постійно поповнюється. Нині ми долучаємо до нього Небесну Сотню і
кожного, хто віддав життя в обороні України від московського агресора. Отакі ми, українці. Як оті близнята , про яких просторікувала українська ворона з «Великого льоху»:
Сю ніч будуть в Україні
Родиться близнята.
Один буде, як той Гонта,
Катів катувати!
Другий буде…Оце вже
наш!
Катам помагати.
Читаймо Шевченка. Він про нас розповів усе. Комусь буде мулько від тієї правди, хтось радісно стре-
пенеться, упізнавши себе. Читаймо Шевченків «Кобзар», це зробить нас сильними.

Віра Степанюк.

Коментувати

Be the First to Comment!

  Subscribe  
Notify of