Друга світова війна найстрашніше і наймасовіше бойовисько 20-го століття. У ній взяли участь 60 країн світу. Не оминула вона і Україну. У Другій світовій війні українці понесли людські втрати більше, ніж Велика Британія, Канада, США та Франція разом узяті. Загальні втрати України у цій війні нараховують 8-10 мільйонів. 
  У період Другої світової війни бойові дії двічі прокотилися територією України. Перший раз, коли наступали окупанти, другий - коли від них звільняли території. 
  У 1943 році радянські війська  після перемоги під Сталінградом починають звільнення територій, окупованих нацистами. З другої половини 1943 і до кінця 1944 року Україна знову стає головним полем бою Східного фронту. У 1944 році на території України було сконцентровано більшість стрілецьких, танкових та механізованих з’єднань Червоної Армії  та сформовано чотири Українські фронти. Комплектували їх здебільшого українцями, яких мобілізовували по лінії просування Червоної Армії. Із лютого 1943 року по жовтень 1944 року на території України було мобілізовано майже 3 мільйони 700 тисяч осіб. 

   Серед мобілізованих був і мій дід Околодько Андрій Іванович, але дізнався про це я не від нього. Дід ніколи не розповідав про війну. Чому ця тема була для нього закрита я зрозумів лише тоді, коли випадково натрапив на документи про бойовий шлях свого дідуся. Думаю, що побачене і пережите на війні залишило в його серці не загойні рани, які все життя при найменших спогадах приносили нестерпний душевний біль та муки. 
Одного разу на сайті "Память народу" знайшов розсекречені архівні документи Міністерства оборони СРСР. З них я і дізнався про бойовий шлях свого дідуся. Те, що я в них побачив, викликало гордість і водночас тривогу та співчуття. Гордість за те, що мав такого діда, а тривогу і співчуття за те, що йому на той час 21 - річному хлопцеві довелось побачити і пережити.
   У моїй пам'яті дід залишився звичайною доброю людиною. Жив, як усі, працював на меблевій фабриці, в автобусному парку, займався виробами з металу,  був професійним жестянщиком. На життя ніколи не скаржився, а через 28 років після смерті став для мене ще й справжнім героєм.
Бойовий шлях діда Андрія розпочався у 1944 році. Мобілізований він був Хмільницьким районним військкоматом 18 березня 1944 року. А 15 квітня цього ж року, залишивши вдома молоду дружину і маленького сина, розпочав службу навідником окремої зенітно-кулеметної роти у 121-ій гвардійскій стрілковій Гомельській червонопрапорній ордена Суворова дивізії. Завдяки архівним документам мені вдалось встановити, де перебував мій дід з 18 березня 1944 року по 30 травня 1945 року. На електронній карті по датах можна встановити рух його дивізії. На карті  також видно, що саме ця дивізія весь час  перебувала в епіцентрі бойових дій.  На її рахунку звільнення Білорусії, України, Польщі, Латвії, Литви, а 9 травня 1945 року дивізія перебувала у Берліні.
  Рік і два місяці точились пекельні бої, визволення кожного міста породжувало чисельні жертви та нових героїв. 
  Під час  боїв за звільнення міста Віттенберг відзначився і мій дід, за що був нагороджений медаллю "За відвагу". Також представлявся до урядової нагороди  ордена "Червона Зірка". 

  В Нагородному листі №233 зазначено:
 Околодько Андрей Иванович, гвардии младший сержант, наводчик отдельной зенитно-пулеметной роты 121-й гвардейской стрелковой Гомельской краснозменной ордена Суворова дивизии в боях с немецкими захватчиками показал себя смелым, выдержанным, отважным. Неоднократно со своего пулемета вел огонь по наземным целям, подавляя огневые точки и рассеевая действия противника. Особенно проявил себя в боях за город Виттенберг 25.04.1945 года.
  Огнем из своего пулемета подавил 2 огневые точки противника, уничтожил до 15 немецких солдат и офицеров за образцовое выполнение боевых заданий, за мужество  и отвагу проявленые в боях, достоин правительственной награды орден "Красная Звезда".

   Архівні документи свідчать,  що 30 травня 1945 року дивізія, у якій проходив службу мій дід, ще знаходилась у Німеччині, далі про її бойовий шлях нічого невідомо.
  У 2004 році мені вдалось поспілкуватись з ветераном війни, який разом з моїм дідом проходив службу. З його розповіді мені стало відомо, що після взяття Берліну їх дивізію було перенаправлено до Житомира, а звідти відправили на війну у Японію, але про це архіви мовчать.
Повернувся додому дід Андрій у 1947 році, коли моєму батькові було   5 років.
  На жаль, сьогодні уже майже не залишилось ні учасників,  ні свідків Другої світової війни. Багато з них так, як і мій дід Андрій, забрали таємниці своїх подвигів у небуття.  Незважаючи на це, ми повинні пам'ятати тих, хто цінною власного життя боронив нашу землю від запеклого ворога 74 роки тому, і шанувати тих, хто сьогодні зі зброєю в руках захищає Україну від російського агресора. 

О. Околодько