Ми повинні знати тих, хто рятував світ

Ми повинні знати тих,  хто рятував світ

   Чорнобиль. Це слово стало символом печалі і скорботи. Та біда, яка сталася 33 роки тому, ніколи не повинна повторитися…  Саме 26 квітня страшна стихія розверзла пащу атомної електростанції і  вивернула величезні невидимі хмари радіації, що попливли над землею.  Страшна трагедія залишилась невиліковною раною у серцях мільйонів людей.
   Безумовно, наслідки трагедії були б значно жахливішими, якби не самовідданість ліквідаторів, які в той злощасний день, ризикуючи власним життям, першими пішли у бій з атомом, аби зупинити розповзання ядерного лиха.  Те, що зробили ці люди,  було подвигом заради нас усіх. Вони врятували не тільки Україну, а можливо й цілий світ. 

   До ліквідації страшних наслідків на Чорнобильській АЕС були причетні люди з усіх куточків колишнього СРСР, фахівці різних професій. Чорне крило цього жахіття зачепило  й жителя м.Хмільника - мужнього, сміливого, безстрашного Івана Рибака. У той злощасний 1986-ий він працював у Калинівському відділі міліції. Та коли сталось  ядерне лихо, 26-річного хлопця командирували на ліквідацію у чорну зону. Поїхав не роздумуючи.
   - На початку травня прибули ми у с. Іванкове Київської області, що в 53-х кілометрах від Чорнобиля, - розповідає Іван  Рибак. Переночувавши там, ми рушили у село Сидоровичі, яке знаходилось за межами 30-кілометрової зони від Чорнобиля. Приїхавши туди, одразу поринули в фронтову обстановку: багато військових зі зброєю, пропускні пункти, армійська дисципліна. Справжній шок ми відчули, коли проїжджали вулицями покинутих сіл, коли бачили «мертві» будинки, притихлі ліси, поля… Не чути було ані пташиного співу. Вражала страшенна тиша. І спека, постійна неймовірна спека… І тоді ми усвідомили, яка трагедія прийшла в Україну та зрозуміли, яка важлива наша місія. 
   В селі Сидоровичі був розташований штаб ліквідаторів, в якому було понад  200 чоловік. Сформувавши взвод, який складався з 34-х осіб,  їх було  відправлено в Чорнобиль.  Іван Миколайович був командиром взводу. 
   - Нашим завданням була охорона громадського порядку, патрулювання  околичних сіл, евакуація населення. В обов’язки входило й відслідковування, затримка та передача мародерів відповідним органам. Обстежували  житлові умови мешканців сіл, котрі відмовлялися переїздити в інші місця. Ці люди ставились до вибуху спокійно і не сприймали це за трагедію… 
   А ті, що виїжджали, залишали все, що у них було. Навіть квартири не замикали, брали із собою найнеобхідніше: документи, паспорти - все, що можна в руки було взяти і тікали від ядерного лиха, - згадує Іван Миколайович. 
   -    А чи знаєте ви, що радіацію не можна відчути ні на дотик і, навіть, поглядом неможливо окинути? – запитує Іван Миколайович. - Але на смак відчути її можна… Ще й досі пам’ятаю той солодкуватий присмак у роті, коли потрапив у зону з підвищеною радіацією… А ще шалено хотілося пити, бо горло дерло від підвищеного радіаційного фону… 
   Перебував Іван Рибак на ліквідації 15 діб. Набравши дозволену норму опромінення, штаб було замінено ліквідаторами з іншої області й Іван Миколайович повернувся додому.
   Повернувшись з того Чорнобильського жахіття, наслідки відчув одразу: страждав від головних болів, погіршилась пам'ять, відчував загальну слабкість… А потім, здавалося, усе минуло. Адже молодий організм, домашня їжа, сімейний затишок, чудова наша природа – все сприяло оздоровленню. Та час, проведений у Чорнобильській зоні, дався взнаки: стан здоров’я погіршився, Івану Миколайовичу довелося зробити три операції.
59-річний чоловік запам’ятав уроки Чорнобиля назавжди. Та й взагалі ті 15 діб багато чого змінили у його житті. Після повернення з Чорнобильського «пекла» Іван Миколайович перевівся з м.Калинівки у Хмільницьке відділення міліції та далі працював інспектором у справах неповнолітніх. Нині - пенсіонер, перебуває членом спілки Чорнобильців, а певний час  був її головою. Наслідки катастрофи  і дотепер пронизують його душу й тіло, та ця велика людина-ліквідатор не перестає любити життя яким би важким воно не було. 
   Летять роки, неначе лелеки, та біль тієї Чорнобильської весни не стихає і ніколи не вщухне. Наш святий обов’язок пам’ятати про кожного, чию долю обпік Чорнобильський вогонь. Пам’ятати про живих і про тих героїв, які віддали життя, захищаючи нашу планету. 

Наталія Черненька,
"Життєві обрії"
 

%d0%bf%d0%be%d0%bb%d0%be%d1%81%d0%ba%d0%b0 %d1%81%d0%b0%d0%b8%cc%86%d1%82 %d1%80%d0%b5%d0%ba%d0%bb%d0%b0%d0%bc%d0%b0

Схожі новини