Чи не першим звернув  свою увагу на вибиту стопу на камені «батько історії» Геродот. У своїй книзі він пише: "На березі річки Тіри (нинішній Дністер) показують ступню Геракла в скелі, схожу на слід людини, але в два лікті довжини". Як бачимо, розміри вражають – близько 90 сантиметрів. Це слід велетня. Його виготовили з метою культових зображень для поклоніння.
Понад 250 зображень відбитків стоп людських ніг зафіксовано дослідниками на території  європейської частини колишнього Радянського Союзу. А скільки цих давніх сакральних зображень слідів людини не зафіксовано?  Як наприклад, у Лозні Хмільницького району. Вони безслідно втрачаються у плині часу. 

«Лознянську стопу» раніше  всі знали, бачили, але не звертали  на це диво ніякої уваги. Напевне церква забороняла за радянського мракобісся згадувати про давній язичницький символ..  Звичайно, старожили інколи подейкували, що «Стопа» є  нібито відбитком ноги  Божої Матері. Але зловісні часи попередніх сталінських репресій у Лозні не дозволяли вільностей у пошануванні такого знаку. Більше того, виконуючи накреслення Комуністичної партії, люди будували комунізм без релігійних догм і вірувань.

А тому, для спрощення проїзду і прогону худоби, через скелю влаштували дорогу, якою щодня тарабанили вози та  сільська техніка. Ніхто не думав про величний символ давнини – «Стопу». 
 Вивчаючи події вікопомної Синьоводської битви 1362 року, зустрівся із колишнім жителем Лозни Володимиром Тимошенком, який попросив означити важливі віхи з історії села для створення у майбутньому герба Лозни. Я запропонував за основу взяти  гранітну скелю із зображенням давнього язичницького знаку - сліду лівої ноги.  Володимир Павлович дуже зрадів,  а невдовзі виклав у Інтернеті свою версію, у якій вказав, що колись тут на скелі, у кам’яному «кріслі» сидів литовсько-руський князь Ольгерд, і ця гора носить назву «Княжа», бо пов’язана з подіями 1362 року. А «Стопа», зрозуміло, належить Божій Матері.
Збираючи легенди у краї, я - студент історико-філологічного факультету Вінницького педінституту, ще у 1972 році зустрівся в Лозні зі своїм вчителем історії Павлом Онисимовичем Тимошенком, батьком Володимира. Той повідав чимало легенд, серед них про стопу сказав наступне: «Біля Скали, над річечкою Батіжок у минулі часи природний вихід граніту називався Лиса Гора, це місце було голе, не покрите лісом, а мохом. На  горі була висічена в камені стопа та неподалік крісло для жерця. Це місце вважалося язичницьким, поганським, тобто відьминим, а тому не шанувалося віруючими. Далі Павло Онисимович розповів, що  в 30-і роки в цім місці потаємно збиралися прихильники релігійної віри в Аргангела Михаїла. Вони  проводили свої обряди, таїнства, молилися. Усіх «михайлівців» радянська влада  жорстоко репресувала»...
За роки незалежної України кардинально змінилися погляди краян. Невдовзі лозняни вирішили спорудити нижче «Стопи» християнський символ – хрест, що й було зроблено у 2001 році. Його обгородили, прикріпили іконку… 
Зауважу й інше. Поспішаючи з Воронівець щодня до школи, ми у згадані 60-і роки завжди бігли через скалу зі «Стопою». Вона знаходилася на верхньому виступі, вершечку гранітної скелі. Тоді стопа мала  37 – 38  розмір за старими обмірами взуття, пізніше це було приблизно 24 – 24,5 сантиметрів. Топографічно   зображення стопи  було зорієнтоване   на південний схід. Дівчата часто ставили свою ногу у слід, де ще непогано проглядався трішки видовжений великий палець ноги із своєрідною виямкою.  Гранітна «Стопа» повністю відповідала звичайному сліду лівої жіночої ноги. Гадаю, попри століття і тисячоліття, через тектонічний рух, слід у 60-і роки  особливо  не змінився, крім отого видовженого  великого пальця.  «Крісло» ж залишилося також незмінним до цього часу, хоча раніше було гарним, більш відшліфованим.
А тепер давайте розглянемо «святе» зображення «Стопи» у більш науковому аспекті. В індоєвропейському світогляді відбиток стопи завжди означав пам'ять про якусь легендарну людину, персонажа, його божественну присутність. Такий відбиток був важливим джерелом енергії та «зв’язковим» із нижнім потойбічним світом. Цей символ із язичницького культу поступово перейшов на Християнство, як зображення стопи Ісуса Христа, пророка Іллі, Параскеви-П’ятниці, Матері-Богородиці. Церковники стали пристосовувати до своїх цілей подібні стопи. Це з розмахом здійснено, наприклад, у Почаєві, де не лише біля стопи поставлено хрест, а й побудовано величну споруду – Святу Лавру.
Отож, камінь – це вічність, найкраще зберігається. Ми знаємо, що початкове письмо людини було малюнковим. Пригадаймо зі шкільних підручників єгипетські ієрогліфи (піктограми). А відтак давні знаки, що дійшли до нас, носять язичницьке походження. І отой слід стопи на гранітному виступі у Лозні (а їх, повторюся, відомо понад 250), ставила не Мати Божа, а наші далекі попередники. Не могла Свята Мати лише літати над землею і ставити однією ногою на поверхню кам’яних природних виступів.  При тому, на лівих берегах річок – лівою ногою, на правих – правою. Адже саме так зображені ці людські знаки – стопи.
Наголошу, люди пізніших часів не могли пояснити дивних знаків, а представники нової релігії використали давні «сліди» у своїх цілях. Тому  поклоняються й нині Божій Стопі у Почаєві, Мінську,  в інших місцях.
Безперечно, давні люди, як мною не раз наголошувалося, знаком стопи (ноги) позначали місце пересування на певній місцевості, тобто вказували напрям до переправ, бродів та ін.,  при цьому зображена стопа лівої ноги вказувала на лівий берег річки (для нас Богу чи Сниводи), права – правий берег. Це були знаки-орієнтири на найвищих   місцях. Історична література вказує, що «слідовики» показували напрями доріг, шляхів, місця волоків та полювання. Вони були також межами володінь наших предків, підтверджували власність того чи іншого роду на мисливські угіддя. Навіть після більшовицького перевороту 1917 року у нас по селах були ще межові знаки у вигляді каменя, валуна…
Річ у тім, що на території нинішніх полів села Лозни, де було так зване Микуцьке озеро, розміщувалися за часів татарщини (перед Синьоводською битвою 1362 року) велетенські  сховища – лозні, де зберігалося зерно перед відправкою на продаж. Це були великі за об’ємом заглиблення у землі, сплетені із гілок і обмащені глиною,  потім випалені зовні та зсередини. Засипане  збіжжя могло досить довгий час зберігатися, адже зверху лозні покривалися солом’яними сніпками, через які зерно «дихало», а волога не потрапляла в середину. Звідси хліб відвозився  річечкою Батіжок  у  Сниводу, а потім Південним Бугом до Чорного та Середземного морів, а також прямував санним транспортом на захід, так званим Галієвим торговим шляхом. Отож,  людська стопа як важливий орієнтир на гранітному виступі,  виконувала надзвичайно важливу роль. Ще й нині на  розораному  потужними тракторами Микуцькому озері можна побачити  товсті уламки стінок із  перепаленої глини з отих давніх  зернових лознь. Жителі села на цім місці неодноразово знаходили уламки мечів,  наконечників, списів. Це свідчить, що за це «хлібне місце» в минулому точилися неодноразові вперті бої.
Як підсумок зауважу, що петрогліфи (кам’яні знаки) мають різні часові відстані, від часів неоліту-бронзи аж до 16 – 17 століть. На мою думку «Лознянська стопа» сягає глибини не пізніше 12 століття, а відтак це є особливий знак для пошанування. Цілком підтримую активність Світлани Якушевської у плані «возвеличення» сакрального знака, надання йому особливого, так би мовити, статусу. З метою туристичного розвитку краю потрібно у кожному селі відшукати та «розкрутити» свої перлини, розкрити їх для населення. Для  Лозни зокрема, цікавими можуть бути  такі перлини:
1. Наскельні відбитки – емблеми Лозни.
2. Скіфська могила – свідок шляхів і віків.
3. Біля Микуцького озера стояла перша лозня.
4. Судина лознянська – ріка Батіжок.
5. Прадавні Голендри – осідок Лозни.
6. Кармалюкова гора – надійний сховок У. Кармелюка.
7. Т. Сорочинська, Б. Панасюк. Їх справами пишається село.
Отож, шануймо і оберігаймо минувшину рідного краю. Не забуваймо - ми всі звідти.

Микола Дорош, 
краєзнавець