20 лютого 2023 року. Гаага. Народний трибунал над президентом путіним.

Трибунал базується на принципах нюрнберзького процесу та Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Перед суддями Народного суду виступає українська журналістка Анжела Слободян. Вона перша із представників медіа і перша українка, яка свідчить про злочини росії на території України. Протягом двох годин тележурналістка відповідає на запитання суддів та прокурорів, серед яких Дрю Вайт з Канади.

 

Він достеменно знає про права і роль журналістів під час конфліктів. Адже саме він представляв обвинувачення у трибуналі щодо геноциду у Руанді. І, напевно, добре пам’ятає, яку роль грає медіа під час збройного конфлікту. Пропагандистське «Радіо тисячі пагорбів» (Radio Television Libredes Milles Collines) було визнане таким, що використовуючи мову ненависті закликало до геноциду, видавали в ефір прізвища, адреси проживання тутсі».

Сьогодні він слухає інші свідчення. Свідчення журналістки, яка за відстоювання свободи слова, плюралізму думок та документування подій в окупованому росіянами Херсоні була затримана і пройшла через катівні.

 

Анжела Слободян – українська   журналістка, на момент 24 лютого 2022 року – власна кореспондентка телеканалу «Україна 24» у Херсонській та Миколаївській областях.

– Моя історія – краплина в тих злочинах росії в Україні. Саме зараз в Гаазі документують свідчення тих, хто став жертвами цієї неспровокованої агресії. Фактично рік тому, у перші дні повномасштабного вторгнення, я вирішила, що маю фіксувати життя херсонців в окупації. Безпосередньо перебуваючи в Херсоні. Результат – арешт і місяць у катівні. Я витримала. Хтось – ні. Мені вдалося вирватись на підконтрольну Україні територію і повернутись в професію. А зараз я просто зобов’язана розповідати правду про злочини росії проти українців. Розповідати світові все, що бачила і все через що пройшла сама, – напише за результатами свідчення в Гаазі Анжела.

 

24 лютого 2022 року. Херсон. 5 ранку. Війна

– Мені зателефонував знайомий із словами «почалося». Оператор, який працював зі мною, мав рятувати родину. Він виїхав. Я ж залишилася працювати, знімати і передавати новини з вже окупованого Херсону. – розповідає журналістка.

Знімала Анжела на телефон. Відео доводилося монтувати самостійно. Працювала із різних точок – друзі, яким в перші дні окупації вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію, залишили ключі від квартир. В цих квартирах і виходила в ефір. Так українці в «Єдиному марафоні» могли бачити і чути голос окупованого Херсону. Це і відкритий супротив містян у перший місяць російського захоплення: мітинги, демонстрації, непокора. Це історії мирних херсонців, які потрапили під вогневий шквал окупантів в перші дні загарбництва.

Серед них й історія про розстріл російськими військовими «швидкої», в якій загинуло двоє: водій і пацієнт. Фельдшеру екстренки та доньці постраждалого вдалося вижити.

Вже згодом цей випадок стане основою першого фільму «Навала», який створить журналістка після власного перебування у катівні та виїзду з окупації.

– У людей був страх перед так званою «новою» владою, яка все контролювала в місті. Пригадую, як я пройшла у лікарню, де лікувався фельдшер з підірваної росіянами«швидкої». Для того, аби потрапити в палату для інтерв’ю, мені довелося перевдягнутися у форму фельдшера (яку, на свій страх і ризик, дали мені в Центрі екстренної медицини), і як співробітник швидкою потрапити всередину лікарні і впалату, – ділиться спогадами Анжела. –

Журналісти, як і політики – публічні люди. Зрозуміло, що я особисто знала всіх тих, які під час окупації виявилися колаборантами та зрадниками України. Це і Володимир Сальдо, і Кирило Стремоусов та інші. Я намагалася відслідкувати долю і викраденого в окупації та взятого в полон Херсонського міського голову Ігоря Колихаєва. Припускаю, що багато хто з колаборантів розумів, що я не втекла із міста.

Анжела вважає, що загарбники навіть не могли повірити, що у них під носом українська журналістка виходить в ефір і веде репортажі з окупованого Херсона. Втім, така ситуація не тривала довго.

 

5 липня 2022 року. Херсон. 16:30. Затримання

– Я знаходилася в будинку близької мені людини. Як бачу – автівки і люди у формі, в балаклавах. Один з них показує на ворота, мовляв, відкривай. Чинити супротив не було сенсу. Поки йшли відкривати, вони перелізли самі через паркан. Увірвалися у будинок. Почався допит, який тривав десь чотири години. Сказали віддати телефон. Віддала той, у якому стояла російська сім-карта. Але вони на той момент вже знали, що в мене був і інший телефон. Запитують: «А той, червоний, на який ти знімала». Довелося під тиском віддати. Я розуміла ступень небезпеки, тому постійно чистила телефони, переганяла на «хмару» відео і фото. Вживала всіх заходів, аби не наразити себе і близьких на небезпеку. Якусь частину архіву вдалося зберегти, якась потрапила до рук окупантів, – розповідає про затримання Анжела.

 

Потім – сміттєвий чорний міцний пакет на голову, а зверху ще й обмотали штанами, в автівку і до ізолятора тимчасового тримання (ІТТ).

– Цікаво те, що мене звинуватили у шпигунстві, що я агент СБУ підприкриттям, членкиня ДРГ (диверсійної розвідгрупи). Запитують: ваш псевдонім? Я чесно розгубилася, потімв же зрозуміла, що вони мали на увазі «позивний». Відповідаю: «Я –Анжела Слободян, журналістка, не маю псевдоніму. Відкрийте Youtube, інтернет, подивіться, я працюю журналістом, мої репортажі виходять у ефір. Якщо у вас немає доступу до Youtube, встановіть VPN».

 

В ІТТ Анжелу Слободян помістили в жіночу камеру, де перебувало ще чотири жінки. Кожна була чи матір’ю, чи дружиною, чи сестрою АТОвця, чи волонтера.

 

«Палата №6» – свій час перебування в катівні журналістка асоціює із назвою чеховського оповідання про божевільню. В камері, де цілодобово світить яскравий прожектор, де не зрозуміло – день чи ніч, де тисячі тарганів, як окупанти, хазяйнують на всіх горизонтальних та вертикальних поверхнях, де щоденний раціон з варених у ком макаронів… Але доводилося виживати. І – не зійти з розуму від цілодобових тортур та криків бранців. Одна із співкамерниць, 66-річна Феня, не витримала. Їй стало зле, знепритомніла. Ледве вмовили викликати лікарів. Феню вивезли кати. За кілька днів вона померла у лікарні від інсульту.

– А поруч, за стінкою камери, відбувалися допити. Ми все чули. Чули, як електрострумом катують чоловіків, потім б’ють. Чули автоматні черги і слова катів: «Перебощили, тепер тіло треба кудись дівати». Головне, що я казала собі щоранку: треба вижити! – згадує  Анжела.

 

5 серпня 2022 року. Херсон. Ізолятор тимчасового тримання

Так тривало 30 днів. Довелося пройти через чотири допити, під час яких бранці надягали вʼязану шапку і спускали на шию, ніби боячись своєї ідентифікації. Ввечері 5 серпня сповістили, що її відпускають. Вимусили написати під диктовку кілька «зобовʼязань»: це і заборона займатися журналістською діяльністю, і заборона виїзду за межі Херсона. Здала електронні і графічні відбитки пальців. Взяли зразки ДНК.

– Коли я прийшла додому, то думала, що зараз почну плакати. Натомість був якийсь дивний ступор і спокій. Вижила. І розуміння того, що маю виїхати із Херсону якомога швидше.

31 серпня 2022 року. Україна. Виїзд з Херсону

– Залишатися у Херсоні було небезпечно. Зустрічалася із нашими волонтерами. Вони сказали, що якщо я є в базі ФСБ, то шанси на виїзд дорівнюють нулю. Почала радитися із іншими людьми про можливість залишити окуповану територію. Єдиний спосіб, який підказали, це підроблені документи. Випустимо цей момент, яким чином мені вдалося їх зробити. Але документи були. Спланувала виїзд з близькою мені людиною, ніби на операцію, через єдиний можливий пункт пропуску у Василівці Запорізької області. Це був кінець серпня. Ми вибрали ці дати, так як знали, що у ці дні в Запорізькій області перебуває місія МАГАТЕ і безпекова увага буде прикута до них, а також можливі послаблення у пунктах пропуску з боку окупантів, – ділиться спогадами того дня медійниця. – У пункту пропуску булла черга. Я намагалася нічим не виділятися. Але й тут, чекаючи в колоні на чергу, мене зупиняє жінка  із словами: «О! Ви ж журналістка? Анжела Слободян? Я Вас в «Марафоні» бачила». Ви не уявляєте мій стан. Я попросила цю жінку не припускатися у спогади. Все обійшлося. Ми в’їхали в підконтрольну Україні територію.

Лютий 2023 рік. Гаага

По поверненню в Україну Анжела Слободян одразу ж зв’язалася із своїми колегами-журналістами. Зрозуміло, що потрібно повертатися у професію і у роботу. Але…

– Я чітко розуміла, що маю пройти і в Україні перевірку. Адже я з окупованої території. Звичайно, була зустріч і бесіди із представниками Служби безпеки України, прокуратури. Дала свідчення про все, що відбувалося зі мною в окупації. І про роботу, і про катівню, і про обставини свого професійного і особистого життя під час окупації.

Окрім того, журналістка дала свідчення і в Гаазі, де відбувся Народний трибунал над режимом путіна. Вона і десятки українців давали свідчення щодо геноциду українського народу, який розпочав російський диктатор-тиран.

«Вірю – злочинці будуть покарані. Всі свідчення Народному трибуналу передадуть в Міжнародний кримінальний суд в Гаазі. І всі ці матеріали складуть основу для Міжнародного трибуналу над керівництвом кремля і кожним росіянином, який вчинив воєнний злочинч і злочин протии людяності», - написала після свого виступу у Нідерландах Анжела Слободян.

А повернення у професію відбулося. Журналістка зняла фільм «Навала», який розповідає про перші дні повномасштабного вторгнення. Надалі планує продовжити свій дебют в документалістиці. Окрім цього, їй запропонували очолити один із муніципальних каналів Вінниці, де зараз і працює.

Наталя Болховська, журналістка, ГО «Вінницький прес-клуб»

Фото надане Анжелою Слободян

 

  ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:---------------  

«ЛЮДИ РАНІШЕ ЧУЮТЬ ПРИЛЬОТИ СНАРЯДІВ, НІЖ СПРАЦЬОВУЄ ТРИВОГА»

"ГАЗЕТА НЕ ВМЕРЛА. ЛИШЕ ОТРИМАЛА ПОРАНЕННЯ. АЛЕ МИ ОДУЖУЄМО"

 Підписатись на телеграм канал Gazetahm.org 

Сподобалась новина - поділись нею з іншими.