У жахливі 1932 – 1933 роки український народ став жертвою невимовно страшного злочину. На Заході зазвичай цю подію називають Gгеаt Fаminе. Українцям вона відома під назвою Голодомору. Голодомор на землях чорнозему та працьовитих людей, в яких виростали найкращі врожаї у світі? У це мало хто може повірити, це важко усвідомити. Однак, так було. У ті роки в селян забирали усе - останню зернинку, незважаючи на плач дітей та мольбу стариків. Ця, організована державою, страшна програма масового голодування, забрала 7 - 10 мільйонів українців, у тому числі біля третини дітей нації. А ті, які вижили і пережили цей страшний час, стали кріпаками - їм не видавали ні паспортів, ні права на виїзд із села.
Упродовж довгих десятиліть радянського правління українцям було дуже небезпечно обговорювати цю найбільшу трагедію, нанесену нації. Говорити про Голодомор значило вчиняти злочин проти держави, тому мемуари очевидців та дослідження істориків були заборонені як антирадянська пропаганда.
Однак кожна українська родина знала з гірких особистих спогадів, які величезні масштаби мали ці події. Українці також знали, що все це було вчинено навмисне, аби покарати Україну, підірвати основу її національної цілісності, і в першу чергу мор спрямовано проти селянства та споконвічного українського етносу.
Щоб віддати борг жертвам і послужити справі історичної істини, Україна сьогодні здійснює кроки до очищення і поширення розуміння національної трагедії, визнання Голодомору як у власних межах, так і за кордоном.
Скільки українського народу прийняла наша земля в голодні 30-ті роки минулого століття? Уже, мабуть, ніхто точно не скаже. Але ми зобов’язані пам’ятати про кожного, кого змусили загинути страшною голодною смертю…
Сьогодні ми можемо впевнено сказати - відновлення пам'яті про жертви тих страшних років є державною справою, справою честі кожної територіальної громади, кожного пересічного українця.
Кожен факт, кожне народне свідчення має бути збережене в пам'яті поколінь. Нашими спільними зусиллями карбується те, що ніколи не повинно зникнути в небутті.
Мною видано чотири книги про страшний час голодного лиха на терені краю: «Зламані колоски», «Чорні покоси», Запланований мор», «Барвінковий шепіт». Більшість громад району побудували пам’ятники стражденним жертвам, але ця робота незавершена. Мертві й далі з глибини землі до нас шепочуть притишеними голосами незабути їх страшне горе.
У ті голодні роки місцеві районні служби бачили на свої очі жахи голодомору, розміри і масштаби трагедії. Доносили вони побачене й обласним керівникам.
«Начальнику секретно-політичного відділу
Вінницького обласного відділу ДПУ
про смертність від голоду
в селах Хмільницького району,
квітень 1933 року
Совершенно секретно
…С апреля месяца все чаще фиксируется питание населения суррогатами.
Употребляются в пищу древесные почки, коренья, мерзлый и гнилой картофель, жом, патока, древесные опилки.
Особенно поражены в районе Хмельник, Клетище, Сандраки, Соломерка, Кривошеи и др.
В Хмельнике голодает значительная часть деклассированого населения, а по отдельным пунктам - случаи голодовки среди единоличников и колхозников….
Райуполномоченный ГПУ - Фридман».
Не краще становище було і в Уланівському районі.
З доповідної записки секретаря Уланівського райкому партії
Секретареві Вінницького обкому КП(б)У Чернявському
про смертність від голоду в селах району,
9 квітня 1933 року
Цілком таємно
... Не дивлячись на Вашу заборону писати про наявність голодуючих в районі, вважаю, що буде злочином не проінформувати Вас про стан справ в районі. В районі є ряд населених пунктів сильно вражених смертельними випадками як серед одноосібників, так і серед колгоспників, особливо гострої форми серед дітей.
Більш враженими є Воронівці, Великий Остріжок. Уланів...
с. Воронівці. Із перевірених 1457 чоловік захворіло - 559.
Із них дорослих -311 чоловік, дітей - 248.
Із складу дорослих: колгоспників - 74 чоловіка, одноосібників - 115, розкуркулених і розпроданих -122 чоловіка.
За неточними даними померли 100 чоловік. Із них колгоспників - 20 чоловік. Більше 20 чоловік пішли з села невідомо куди...
Секретар райкому партії - Русанов».
Уже з цього, занадто заниженого повідомлення можемо констатувати: влада на місцях, незважаючи на заборону повідомляти про штучний голодомор, все-таки, аби з себе скинути страхіття вини, знайомить партійних начальників, що в селах вимирають люди. Але вмирають, в основному, як вказується в ряді документів, декласовані елементи, одноосібники, що не пристосовані до фізичної праці. І дуже мало серед померлих - було колгоспників.
Потрібно ж було вже тоді якось відбілити насильне усуспільнення, колективізацію, засвітитися в очах обласного керівництва, що районні служби працюють на місцях, організовують харчування, дитячі будинки, проводять лікування хворих. Але це - блеф.
Чому ж тоді у тих же Воронівцях із обстежених 1457 чоловік померло більше половини населення - понад 850? У Лозні - біля 800? Чому у Петриківцях голод забрав 780 душ? У Лип’ятині – півтисячі, у Подорожні - понад 300, у Вишенці – більше п’ятисот. У Кривошиях на цвинтар переселились майже половина мешканців села. В Уланові, Держанівці, Софіївці, Терешполі, Великому Митнику, Українському, Хуторах Кривошиїнських, Великому Острожку, Соломірці, Педосах, та навіть в самому Хмільнику в небуття пішли не десятки, а сотні жителів.
Ми бачимо, що розкуркулюючи доброчесних дбайливих хліборобів, виконавці злої волі Сталіна насаджували терор, сіяли підозри, ненависть, винищували безневинних людей фізично та при допомозі страхітливого голоду.
Фактично за кілька місяців комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева викачали у селян внутрішні фонди: продовольчий, насіннєвий, фуражний. І ті, хто всiляко відмовлявся відпримусової хлібоздачі, беззаперечно позбавлялися волі щонайменше на 10 років. «Червоні мітли», посланці партії, безжалісно вимітали все, що можна було забрати, до останньої зернини, квасолини чи картоплини. А тим, хто віддавши все, якось виконував державний план, одразу доводили новий, ще більший, щоб було до чого придертися, бо додаткового завдання вже ніхто не спроможний виконати. Так під цинічним лозунгом «вилучення хлібних надлишків» екзекуційні бригади трусили оселю за оселею, чинили розправу і глум над усіма, хто хоча б словом мовив супротив, розкуркулювали, кидали до в’язниць, серед зими виганяли з хатини, били, штрафували, знущалися.
Такими бузувірськими методами сталінські прислужники виконували вказівки великого «Вождя».
2 січня 1933 року Вінницька обласна газета «Більшовицька правда» писала: «Не виконали хлібних планів найзлісніші, найшкідливіші саботажники!»
Ця ж газета 12 січня 1933 року в цьому ж дусі продовжувала: «Ніякої амністії найзлішим контрреволюціонерам, саботажникам відсталих сіл і районів!»
Села вимирали. Не чути було у них, як писав дослідник голодоморів на Поділлі І.Г. Шульга, «співу півнів, гавкання собак, шкіра в людей ставала прозорою і здавалось, що вона ось-ось прорветься».
Не стало худоби, коней, свиней, а пізніше і котів, і собак. Сотні і сотні жебраків бродили від села до села, від хати до хати, в надії хоч на якусь милостиню. А скільки людей втопилося в Бугу, Сниводі, ставках при діставанні черепах (скойок)?
Сталіну заперечити ніхто не міг. Томупартійні лідери старалися завуалювати масштаби голоду, приховати справжні цифри від суду історії.
Голод лютував по Хмільницькій землі особлив жорстоко. Тому це трагічне минуле нам усім має послужити уроком для майбутнього. Думаймо, зважуймо і поступаймо так, щоб н втратити пам’яті, бо у ній сила душі. Думаймо і захищаймо себе від тих підступних ворогів, які вже діють нині на сході Донбасу та у Криму, наносячи нам черговий смертельний удар, аби посісти наш тисячоліттями обжитий край. Єднаймося і будьмо пильними.
Дорогі краяни, земляки, брати і сестри! Жертви лютого голодного мору у кожному селі, вони он там, наліво, направо… Імена, прізвища їх вже призабуто, бо ніхто їх не рахував, не записував у церковні поминальні грамотки.
Людська пам’ять завжди повинна освячуватись високою громадянською позицією, демократичним звучанням. Це - вічна неперевершена ознака міці, моралі, культури, доброти, гуманізму кожного народу. Цим і саме цим сильне суспільство. Адже ще з давніх давен за могили предків тривали кровопролитні сутички і війни. Про мертвих завжди говорили лише добре. Це було, є і буде своєрідним очищенням народу.
Ми всі, ще раз і ще раз, повинні усвідомити, що без повної правди про трагізм народу, якою б страшною вона не була, не мислимий процес очищення, оновлення, що відбувається нині в Україні.
Спіть з миром, дорогі краяни!
Земля Вам пухом і вічна пам’ять!
Микола Дорош,
історик, почесний краєзнавець України.
Схожі новини
Популярні новини
