Голодомор…Такого не знала жодна країна… Страшна біда забрала життя мільйонів українців, спустошила землю, зруйнувала сільське господарство…
  Нині ще залишились свідки тих найчорніших голодних років і  серед них  Ганна Андріївна Петренко. Пережила ця незламна жінка стільки, що й уявити страшно: два тотальних Голодомори - 1932-1933 рр., 1946-1947 рр. та Другу світову війну…

  Народилась Ганна  Петренко в селі Петрівка Балтського району, що на Одещині. В 1932-му році їй було 6 років, тому все добре пам’ятає…  
  - В голодний рік був дуже гарний врожай.  Нічого не віщувало біди. Але як тільки зерно було зібрано,  приїхали представники сталінського режиму. Вони зібрали усіх людей біля контори і повідомили, що будуть створювати колгоспи. Селяни ж повинні були написати заяви для вступу в колгосп та здати усе, що мали: і коней, і борони, і плуги, і зерно… Все!  Більшість на це вимушено погодилась, а тато мій – ні, - розповідає Ганна Петренко.  - Тож наступного ранку  біля нашої хати на вулиці стояли підводи. НКВдисти приїхали забирати усе силоміць. Возили цілий день  і зерно, і снопи… Вигребли усе до зернини… Пам’ятаю й досі, як мама плакала, примовляючи: «Люди добрі, не забирайте! У мене ж п’ятеро діток! Чим же я  буду їх годувати?!»... 
  Так розпочинався голодомор… Люди ходили у колгосп працювати, за це їм видавали на кожного члена сім`ї по ополонику якоїсь баланди. Голодували…  Їли кукурудзяні качани, стебла, стручки акації, сушену солому, трави, гнилі буряки… А тисячі пудів хліба пріли, гнили на сусідніх залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною і чекали відправки за кордон в якості гуманітарної допомоги.
  - Аби було що поїсти, ми з батьком часто вночі ходили у поле збирати  колоски та насіння зі всілякого бур`яну.  Пам’ятаю, як  я жорнувала ту зібрану пшеничку, варила її на воді (так мама навчила) і годувала тією юшкою своїх молодших братів та сестер, доки батьки були на роботі у колгоспі. 
  Їли щавель, збирали з братом гнилу картоплю у полі, з якої  мама вибирала крохмаль і смажила млинці. А ще моя ненька вміла гарно шити. Тож іноді могла пошити людям якусь одежину, а вони за те віддячували кухликом зерна, яке трохи змогли приберегти. Навесні нам було легше: ми рвали у лісі зелені черешні, зелені дикі яблука, варили їх із зерном та їли... 
  Люди голодували страшенно, вимирали, наче мухи… А скільки пухло від голоду! Бувало, йдеш дорогою, дивишся, хтось сидить, а виявляється, то він уже мертвий. Знесилені йшли, падали і помирали…  Ніколи б не повірила, що таке може бути, - розповідає Ганна. – Але ж я це бачила!.. Усе пам’ятаю. Підводою возили людей на кладовище. Тільки й видно було ноги чи руки, які стирчали з усіх боків. Викидали мертвих людей в одну яму і засипали… Жахливо й моторошно. Й досі пече біль в душі, що стільки знищено  цвіту української нації.
  Перетерпіли люди страшне лихоліття. Не встигли й оговтатись, як прийшла інша біда - розпочалася Друга світова війна, а далі - післявоєнний голод.
  - Врожай  в 1946-1947 рр. був дуже поганий, - розповідає жінка. - Люди їздили в інші села, в яких хоч трохи краще вродило, аби  заробити те безцінне зерно. Працювали й у колгоспах, звідки іноді приносили по 1-2 кілограми різного насіння, жорнували його та їли. Давали й м’ясо дохлих коней, та моя мама наказувала татові: «Не бери того м’яса додому. Я його їсти не буду і дітям не дам. Краще помру з голоду!», - пригадує зі сльозами на очах Ганна Андріївна. 
  Коли Ганна закінчила сім класів, вона вступила до Балтського педучилища. Кожному студентові щодня видавали за талончиками по півкілограма хліба.  Та дівчина його весь не з’їдала, а несла своїм найріднішим, найдорожчим... Мама ж ділила усім по шматочку, та у відповідь від діток чула лише жалібне: «А нема більше хліба?...». Ганні було боляче це бачити, тому навчання вона покинула. Пішла працювати швачкою у військову швейну майстерню, адже завдяки своїй матусі шити вміла. Шила наволочки і простирадла, заробляла щодня по 500 грамів хліба і 500 карбованців у місяць. Керівник майстерні  ще й записав на  її утримання усіх членів її сім`ї. Тож працювала Ганна зранку до вечора і несла додому аж цілий буханець дорогоцінного хліба! Йшла полем, ховала його, бо боялась, щоб ніхто не відібрав. А рідненькі, мов зозуленята, вже виглядали на краю села свою старшу сестричку-годувальницю. Чекали і мріяли про шматочок такого смачного хліба, який пахнув життям…
  То були страшні роки, які закарбувались у пам’яті героїні моєї розповіді, наче розпечене тавро. Але вона вижила, і допомогла вижити своїй сім`ї. Вони усі так і називали її - «годувальниця наша». 
  Після жахливих років бідування Ганна Петренко продовжила навчання у педучилищі, а потім 33 роки працювала учителькою молодших класів. Згодом вийшла заміж за коханого Івана та народила двох синів-соколиків. Проте недовго тішились сімейним щастям. Загинув чоловік Ганни, залишивши її  вдовою. Шість років не хотіла знати нікого, бо в серці жив лише один-єдиний, коханий… Та згодом доля поєднала на усе життя її з Олександром - також вдівцем, у якого було три донечки. Так і живуть душа в душу й понині. 
  - Переїхали у Хмільник, аби бути ближче до рідної сестри, - каже Ганна Андріївна. – Цього дуже хотіла моя мама. Тож живемо тут уже понад 40 років, маємо 14 онуків, 16 правнуків. Люблю їх понад усе та вчу цінувати хліб, який в моїй пам’яті завжди пахнутиме життям, - додає Ганна Петренко.
  Незважаючи на такі важкі випробування, ця тендітна жінка поважних років залишилась надзвичайно доброю, світлою, енергійною. Голодомор не зламав її.  Тож шануймо і пам’ятаймо тих, хто зумів вистояти в такий важкий для країни-мучениці час. А завтра разом з усією Україною запалімо свічки та пом’янімо тих, кого забрали сталінські катівні та голодна смерть. Вони повинні жити в нашій пам’яті, а ми повинні робити усе, аби страшні сторінки історії ніколи не повторились. 

Наталія Черненька,
«Життєві обрії»