Сильна, працьовита жінка, дружина, мама, яка багато пережила за свого єдиного сина, і який попри всі випробування долі та сильний біль через втрату кінцівки не занепав духом, а все через те, що мав велику підтримку своїх батьків. Про свій життєвий шлях розповіла «Життєвим обріям» Тамара Кашпур. 
Минулого тижня у Харкові відбулися «Ігри героїв-2020». Там її син Роман Кашпур здобув перемогу. Хлопець носить протез на правій нозі, але це не стало на заваді показати його високий рівень підготовки у спорті. Своїми діями та мужністю він мотивує інших до звершень та перемог і демонструє власним прикладом, що все в житті можливо.        

   Приємна жінка і мама Героя АТО/ООС Романа Кашпура Тамара Миколаївна зустріла мене привітною, щирою доброзичливою посмішкою. Її життя складалося досить звично, як і в інших: навчання, заміжжя, далі робота і повсякденні розмірені дні, зі щоденними клопотами. Але коли в Україні шість років тому почалися зміни, її звичні дні теж почали змінюватися. Спокій на обличчі Тамари Кашпур не видає внутрішнього стану, і лише з розповідей розумієш, наскільки це сильна духом і мужня жінка. Коли Романові було п’ять років, Тамара Кашпур з чоловіком із Любара переїхала у Хмільник. Тому що дуже сподобалося спокійне та тихе містечко, і захотілось щось змінити у житті. 
  В жінки досить великий послужний список, і неабиякий  досвід. Адже приїхавши у Хмільник, почала працювати у Фонді соціального страхування від нещасних випадків, 4 роки – у земельному відділі міської ради, певний час працювала у приватного підприємця, у 2010 році стала до роботи у Відділі у справах сім'ї та молоді міської ради, а з 2012 року і до сьогодні  працює головним бухгалтером Хмільницької районної державної лікарні ветеринарної медицини.
   У вільний після роботи час батьки намагалися приділяти єдиному синові максимально часу. В народі кажуть, що виховання дитини починається насамперед з сім’ї, тому не дивно, що в такій порядній родині Роман перейняв найкраще. З великою любов’ю розповіла про сина Тамара Миколаївна, навіть його небажання ходити в садочок викликали на обличчі матері добру посмішку. З гордістю повідомила, що син у першому класі читав найкраще від усіх, і хоч  жінка з точними науками, як-то кажуть, на «ти»,  Роман – гуманітарій: найбільше любив історію, географію, мови… Сина батьки вчили твердості та самостійності. Ще змалку він добре засвоїв, що ображати слабших та дівчаток не можна, а вчителів і старших потрібно поважати. 
   - Якихось особливих методів виховання у мене немає, як вчили мене мої батьки, те й я передавала синові. Вважаю, що сім’я – це найкращий приклад для виховання дитини, - розповіла жінка.
   Крім того, що вчила сина повазі до інших, ще й прищеплювала любов до праці. Та, мабуть, так воно вже склалося, що в певний період жінці потрібне було міцне чоловіче плече, коли її чоловік поїхав на заробітки. Тому син охоче підставив їй своє: хоч іще дитяче, але надійне. Такі поняття, як не смітити й поважати чужу працю – теж не пустопорожній дзвін для Романа. Якихось надзусиль для виховання сина матір не потребувала, адже він завжди був слухняним ще зі школи. Першою справою після школи були уроки, а вже потім забавки. Футбол, вуличний спорт, рибалка з батьком – головне дозвілля для хлопця. 
   - З роками син став великим патріотом. Вперше цей патріотизм проявився, коли він навчався в 11 класі, - розповіла Тамара Кашпур. 
  Мабуть, більшість хмільничан пам’ятає той день, коли під час Революції Гідності по місту ширились розмови про приїзд у Хмільник тітушок. Люди масово повиходили на вулиці зустрічати непроханих гостей, не зважаючи на те, що у тих автобусах могла бути зброя. Того дня чоловік Тамари зі своїми знайомими зібрався також іти захищати рідне місто. За батьком, звісно ж, потягнувся і юнак. Страх матері за сина був очевидним. Вона не хотіла його відпускати, затулила собою дверний прохід. Але було марно. Зрозуміла, що краще відпустити. Жінка не знаходила вдома місця. Тож вона зідзвонилася з приятелькою і теж пішла на вулицю. Пам’ятає, темно, страшно, але йде, бо там вони – найрідніші: син та чоловік.
   У 2014 році Роман вступив до Хмельницького національного університету на факультет «Здоров’я людини». Провчившись в університеті рік, згадує Тамара Кашпур, син приїхав якось додому, посадив батьків перед собою і повідомив шокуючу новину: хоче іти на фронт. Хлопцеві було 18 років. Батьки запротестували, але син твердо вирішив захищати Батьківщину. Материнське серце затріпотіло, захвилювалось. Якби могла – захистила б його від усього лихого, відбила б від будь-якого ворога, огорнула б і тримала біля себе, аби подалі від біди. Після шокуючої звістки син повернувся на навчання. Жінка не одразу дізналася, що її кровиночка у добробаті «Правого сектору», і захищає таких, як і вона матерів, від нападників. Про все знав батько, який допомагав йому разом із волонтерами збирати необхідні речі на фронт. А матері не казали, щоб не хвилювати. Але ж материнське серце не обдуриш, правда все одно відкрилася. Разом з чоловіком вирішили підтримати єдиного сина в усьому, бо ж знали, що переконати покинути службу все одно буде марною справою. Роман перевівся на заочну форму навчання і продовжував воювати. 
   Хвилювання, щосекундні думки про сина не давали спокою ні вдень, ні вночі. На деякий час заспокоювали лише його дзвінки з фронту: живий. Згадує Тамара Кашпур перший Новий рік без сина. Коли після опівночі подзвонив привітати зі святом, поза розмовами було чутно вибухи. Молитвами, часто і натхненно просила у Бога захисту для сина. 
   - Досить часто мені сняться віщі сни, переважно перед тим, якщо щось має в сім’ї статися. Але того дня нічого такого не наснилося. Це було 16 травня – День вишиванки. Чекали Романа у відпустку. Ввечері чоловік подзвонив мені та запитав, коли прийду з роботи. Вдома Олександр сказав: «Не хвилюйся, Рома живий, але без стопи», - розповіла Тамара Миколаївна. 
   Важко навіть уявити, що в той момент пережила ця мужня жінка. Згадуючи важкі моменти, непрохані сльози з’явилися на її обличчі. Ті спогади крають її серце й досі. Але вона сильна і не має права показати перед сином ні найменшої слабкості. Дзвінок сина зі словами «Мама, в мене все чьотко» повернув її до реальності. Роман подзвонив пізно ввечері, вже після операції. А далі – похапцем зібрали речі, довга дорога до Харкова, хвилювання біля дверей реанімації. Жінку дуже здивували слова лікаря, коли той запитав, чи немає їм де заночувати. А потім прийшли волонтери, які зайнялися пошуком тимчасового проживання для батьків воїна. Жінка вперше зіткнулася з такою згуртованістю, людською налагодженістю дій навколо всього, що стосувалося війни, поранених хлопців. Вона дивувалася, адже у Хмільнику все не так, у Хмільнику живуть іншим життям, наче війна десь там, далеко. А там все по-іншому. Лікар заборонив плакати перед пораненим та співчувати йому. Дозволялося лише посміхатися, підбадьорювати добрими словами, вірити в його сили. Важко було психологічно, і не лише батькам. Але вони перебороли це, зуміли повернутися до звичного життя. Підтримували й прості люди, згадує, як під’їхали якось до госпіталю автомайданівці та почали скандувати: «Хлопці, ви найкращі!». Велика підтримка і віра додає сил та мужності. Допомагали також і рідні, і колеги. А завдяки її начальнику Василю Грушку і виділеним депутатами коштів вдалося забезпечити якісну реабілітацію пораненого Романа за кордоном, у Латвії.
    Лише зараз син іноді розповідає матері про пережите, про ті болі, що мучили його – настільки терплячим він є, і щоб не засмучувати маму, все приховував у собі. До фізичного болю додавався й душевний біль: втрата бойових побратимів пекучим вогнем роздирала серце хлопця. Важко переживав він загибель свого командира,  ті хвилювання притуплювали біль фізичний. 
    Участь в «Іграх героїв» - це не випадковість. Минулого року, коли ще Роман після поранення перебував у госпіталі, волонтерка Надія забрала його з палати надвір, де були й минулорічні учасники «Ігор героїв», тоді була   також зустріч із солістом «Океану Ельзи» Святославом Вакарчуком. Під час цієї зустрічі до Роми підійшов організатор змагань Олександр Гончаров і сказав: «Ти - наш хлопець». 
   Минулого тижня у Харкові відбулися «Ігри героїв-2020», до яких Роман старанно готувався. Напередодні змагань до робочого кабінету Тамари Миколаївни зайшов волонтер Микола Михальнюк і сказав, що він з групою активістів їде у Харків до Романа. Словами не передати, як вона зраділа. Одразу почала готуватися до поїздки. Восьмеро осіб поїхали підтримати Романа Кашпура, і це була чи не єдина така потужна підтримка на змаганнях: з прапором Хмільника, скандуваннями від земляків. 
   - Коли я дивилася змагання, кожен його крок, кожен рух, особливо ногою, відгукувалися в мені і здавалося, наче то мені болить. Я дуже вдячна всім тим, хто й раніше підтримував, допомагав, а також тим, хто підтримав мого сина на змаганнях. Це було дуже приємно не лише для Романа, а й для тих хлопців, які брали там участь. Адже такі змагання – це ще й змога довести самим собі, що вони здатні з такими травмами на щось більше, що на цьому життя не зупиняється, і що навіть маючи серйозні травми, не потрібно опускати руки  за будь-яких обставин: потрібно жити, рухатися вперед і триматися всім разом, будуючи нашу країну, - сказала Тамара Кашпур. 
   На запитання, які відбулися зміни після перемоги сина, мама сильного духом героя сказала: «Як мама, я пишаюся своїм сином, а ще вважаю (і то навіть не через Романа), що на всіх інших поранених військовослужбовців варто звертати увагу, підтримувати їх, не залишати напризволяще, один на один зі своїми проблемами, бо для них важлива будь-яка підтримка». 

Алла Корнієнко, 
"Життєві обрії"

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:ГЕРОЙ З ХМІЛЬНИКА ІЗ ПРОТЕЗОМ ЗДОБУВ ПЕРЕМОГУ В "ІГРАХ ГЕРОЇВ" (ВІДЕО)