Найстрашніше явище у світі – війна, щоденно вона забирає тисячі невинних життів по всьому світі. Не злічити страшного невимовного горя у тих матерів дітей яких призвали на фронт. Ніколи не повернути тих, хто навіки поліг на полі битви, для кого війна уже ніколи не закінчиться. 
15 лютого – день коли в далекому 1989 році закінчилась одна з найжорстокіших війн - десятирічна кровава війна в Афганістані. Очікування дітей з війни навіки вибілило скроні батьків і коси матерів. Афганістан - синонім людського лиха, згадка про яке і сьогодні пробуджує біль у серцях тих, хто брав участь у бойових діях, хто втратив друзів, синів чи батьків.
Жителька села Журавне, Лідія Олексіївна Свірень - матір воїна інтернаціоналіста, яка чекала сина з Афганістану і дочекалась, погодилась зануритись у болючі спогади в інтерв’ю для газети «Життєві обрії».

Її син Михайло Свірень народився 9 листопада 1966 року в с. Журавне. У 1985 році вступив у Київський будівельний технікум, серед навчання був призваний на службу в армію. Виконував свій інтернаціональний обов’язок в Афганістані. 

- Лідіє Олексіївно, як Ви дізнались про те, що вашого сина направили в Афганістан?

- Дізналась я випадково, він до останнього не говорив. Коли Мішу направили в Термез, він відправив нам листа, що ще нічого не зрозуміло і як тільки він сам буде знати, відразу повідомить нам. У мене була звичка перевіряти кишені у своїх дітей, щоб не курили. І коли мій середущий син Гриша приїхав додому з навчання, я випадково знайшла лист, в якому Міша пише: "Скоро нас будуть направляти в Афганістан, ти батькам нічого не кажи, як буду на місці, я сам їм повідомлю". Мене трясло день і ніч, недовго думаючи ми з чоловіком вирішили їхати до нього в Термез. Чоловік поїхав в Літин, там йому повідомили, що для того, аби потрапити на територію навчальних дій, потрібно отримати перепустку. Коли ми звернулись за перепусткою, то отримали відмову: "Термез – секретна зона, в’їзд у яку заборонено", - так нам пояснили відмову у Київській військовій частині. 

- Вам вдалось потрапити до сина?
- Так, вдалось. Ми вирішили їхати без перепустки і будь що буде. Довго добирались літаком, потім потягом, де нам підказали, що на станції в Самарканді потрібно виходити, бо наступна станція пропускний пункт і без перепустки всіх депортують. Порадили нам зупиняти попутку в Самарканді, що ми і зробили. Довго стояли, зупиняли всіх, навіть військові машини. Підібрав нас якийсь військовий, запитав куди їдемо, я розповіла йому все. Він відвіз нас до військової частини, підказав, де можна зупинитися переночувати, куди підійти, щоб дізнатися, де знаходиться наш син. Надворі було спекотно, градусів за 30 точно. Дійшли ми до тієї будови, де можна було переночувати. Заходимо в середину, а там, яблуку ніде впасти - так багато людей і всі різних національностей, але з України нікого не було. Нам виділили ліжко в куточку та й ми вийшли купити води. Біля кіоску на території військової частини зустріли військового, який нас підвозив. Поговорили з ним, він сказав йти на КПП і назвати прізвище сина, адже, можливо, він залишився  на чергуванні. Ми направились прямо туди. Коли розмовляли з черговим, поруч проходило два прапорщики, та почувши нашу українську мову, зупинились і запитали, звідки ми приїхали.  Дізнавшись, що ми з Вінницької області, один із них зрадів, адже виявився нашим земляком із Хмільника. Звали його Юрієм. Дізнавшись, де ми зупинились, він запропонував кімнату у своєму будинку та допоміг влаштувати зустріч з сином, дав відгул йому на добу, щоб з батьками побачився. 

- Як відбулась зустріч з сином?
- Сказали нам в 18:00 бути на площадці, повз яку з навчань будуть повертатись  солдати і серед них буде наш Міша. Сказали, що він про наш приїзд вже знає і сам до нас підійде. Ми прийшли раніше і чекали. Слів немає, щоб передати, як виглядали ті діти - мокрі з голови до ніг, втомлені, деякі навіть йти самі не могли, їх товариші на спинах несли. Перша колона пройшла, друга, третя... Бачу, один солдат руку підіймає - Міша наш - цілий, мокрий, худющий, але не ушкоджений, сам йде без сліз неможливо було дивитися. Відпустили його на добу.  Дав йому прапорщик свій цивільний одяг, щоб ми могли спокійно гуляти по місту. Продукти, які ми з дому з батьком привезли, він одразу відніс хлопцям своїм в казарму. 

- Михайло щось розповідав про перебування в Термезі? 

- Розповідав, що дуже важко, але потрібно не здаватися, потрібно служити і віддати борг Батьківщині. Розповідав, що багато хто не витримує, закінчують життя самогубством. Розповів про  інцидент, як ходили на полігон у гори,  де офіцер ганяв солдата так сильно, що в результаті той не витримав і вистрілив в офіцера.

- Скільки тривало навчання?
- Навчання тривало два з половиною місяці. 

- Де проходила його служба?

- Служив він в місті Шайдан в зенітній частині, зенітний наводчик.

- Який термін він був на війні? 
- Два роки - з 1986 по 1988. Він повернувся додому якраз перед виведенням військ з Афганістану.

- Часто писав листи?

- Настільки часто, наскільки можна було.Через кожні 4 дні приходила вісточка від нього. Сьогодні у мене 150 листів від сина з Афганістану  збереглося. Писав, але без подробиць, пошта вся перевірялась, заборонено було відправляти фото або речі, листи з деталями. Часто листи затримувались, дуже хвилювалась, але приносили через тиждень по два - три листа. А одного разу лист прийшов, написаний від його імені, але чужим почерком. Я вже не знала що думати... Виявилось, що поки він знаходився в госпіталі, товариш написав лист від його імені.

- Чому потрапив в госпіталь?
- Вірусний гепатит А, він побув там недовго, до 3-х днів.

- Чи відбулись значні зміни в характері Вашого сина після війни в Афганістані ?

- Ні, він як був добряком до війни, так і після повернення залишився таким. Єдине, що після повернення дуже чутливо спав, він чув як кури в дворі ходять. Нічого про війну не розповідає по цей день, йому неприємно  її згадувати.
Нині Михайло з сімєю проживає у місті Києві, працює на керівній посаді.

Спілкувалася Анастасія Цюпій