23 жовтня 100-річний ювілей зустрічала жителька села Думенок Параска Іванівна Сторожук.Аби привітати ювілярку з поважною датою, до її оселі завітали перший заступник голови райдержадміністрації Павло Горбатюк, заступник голови районної ради Анатолій Войцещук і голова районної громадської організації ветеранів України Віталій Каленіченко. Разом зі щирими теплими побажаннями гості подарували іменинниці квіти, вітальні адреси та подарунки. Вони поспілкувалися з ювіляркою і поцікавилися її життям.

А пережити Парасці Іванівні за свої 100 років довелось і голод, і холод, і воєнне лихоліття.
 

  В 16 років вийшла заміж за сільського сироту Федора Коваля, якому було тоді 17 років. Пожили з чоловіком три роки в його батьківській старенькій хаті, що була накрита соломою. У 20 років Федора забирають в Армію. На прощання просила лише одне - пиши частіше. Поки служив, народила йому донечку. Два роки проходив військову службу, залишилося два дні до закінчення, як розпочалася війна. Додому не пустили навіть на годинку. Пішов боронити нашу неньку-Україну.
  3 фронту листи приходили і приходили. Писав їй про товаришів, які помирали в траншеях, а вона писала йому про дочку Надійку, його крихітну кровинку, яку він ще й не бачив. А потім прийшла страшна звістка… Федір зник безвісти. Світ, здавалося, почорнів. Жінка не могла свого горя виплакати ні вдень, ні вночі. В нестямі ходила по ворожках, все хотіла почути, що повернеться.
  Кажуть, на війні снаряд двічі в одне і те ж місце не падає. А її не минуло. Прийшла звістка, що зник безвісти її брат, другий важко поранений в голову. Єдиною втіхою і надією залишалася дочка Надійка, якої ніколи не тримав на руках її  чоловік. Вона й тримала жінку на цьому світі.
  - Важко було, - розповідає ювілярка, - одній з малою дитиною на руках. Трудилася в колгоспі, не цуралася ніякої роботи.
  Повернувся з війни сусід Петро Сторожук поранений. Привіз додому метапевий осколок, який йому вийняли з горла у воєнному госпіталі. То дров їй нарубає, то води наносить. Жалів її сильно і вона його жаліла.  Зійшлися і почали жити разом. Хату нову поставили. Дав Бог їм ще три дочки - Віру, Марію, Ліду і три сини - Василя, Михайла, Петра. Але і тут біда не минула. Син Петро помер в дев'ять років. Вже 24 роки, як немає і чоловіка.
  Нині Параска Іванівна живе одна, завдяки її працьовитим рукам і завзятій вдачі оселя і все навколо сяє і квітує. Діти кличуть її до себе, але вона хоче жити лише в своєму куточку. А численна родина – діти, онуки та правнуки, часто приїздять до неї.