У 2015 році у Хмільницький об’єднаний військовий комісаріат на посаду військового комісара було призначено Андрія Петровича Охріменка. Патріот рідної Батьківщини, справжній захисник української землі, продовжувач династії військовослужбовців до Дня Збройних Сил України розповів нашій газеті про себе та свою службу.
Народився Андрій Охріменко 11 червня 1980 року в місті Прага, де його батько проходив військову службу в Чехословацькій республіці. Коли Андрію виповнилося 2 роки, батька-військовослужбовця переводять у Сибір, на Забайкалля. Там, у місті Чита, сім’я Охріменків прожила сім років. На сніжному та морозному Забайкаллі гартувалося не лише тіло, а й дух майбутнього військовослужбовця. Малий Андрій ріс, можна сказати, в спартанських умовах, не з чужих слів знає про дисципліну та військовий порядок. У 1989 році батька переводять в Україну, в славне місто Хмельницький. Живучи в багатому на історію місті, малий Андрій здобував освіту, цікавився минулим рідної землі та проймався духом патріотизму до України. Виховуючись у родині військовослужбовця, ще хлопчаком хотів стати продовжувачем справи свого батька. До речі, двоє його дідусів пройшли Другу світову війну і теж мали бойові заслуги перед Батьківщиною та українським народом. Свого часу тато Андрія Охріменка закінчив Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище. Волею долі і син вступив у цей навчальний заклад, ставши, як і батько, сапером. На час вступу Андрія Петровича училище було вже розформовано і мало назву військово-інженерного інституту. Під час навчання Андрій Охріменко знайшов свою долю, - красуню Олену, з якою одружився в 2002 році. Куди б не послали військовослужбовця служити, як би не було важко – вірна дружина мандрує разом зі своїм чоловіком і підтримує його. Разом з дружиною виховують сина, і тепер 13-річний Нікіта теж хоче піти шляхом свого батька і в майбутньому вступити у військовий ліцей.
- Андрію Петровичу, до того, як потрапити на Хмільниччину, Вам довелося пройти немалий шлях. Де ще довелося нести службу?
- У 2005 році проходив службу у військовій частині в інженерно-саперному полку міста Охтирка Сумської області. Прослуживши вісім років, вже там отримав статус учасника бойових дій за розмінування. За плечима у мене більше п’ятиста розмінувань. З серпня 2012-го по жовтень 2015-го років був військовим комісаром у Тростянці, а вже з 2015-го року потрапив у Хмільник.
- Наразі на теренах України триває війна, Ви були на Сході?
- В 2015 році постало питання відправляти всіх військових комісарів у зону проведення антитерористичної операції, але я поїхав туди не лише через те, що «покликала» держава, а за покликом серця, щоб захистити державу і громадян від агресора.
- Будучи військовим комісаром у Тростянці, саме тоді Вам випало завдання проведення призову громадян. Враховуючи те, що така масова мобілізація в сучасній Україні була вперше, які були настрої в людей, з чим довелося зіткнутися у ті часи?
- Пам’ятаю, коли вперше у 2014 році проходила перша хвиля мобілізації, і коли ми проводили перше оповіщення, було дуже страшно. Страшно не лише через той стан, який виник у країні. Ми входили у війну, коли у військових комісаріатах не було налагоджено роботу під час подібних ситуацій. Наприклад, у Тростянці на той час служив я і три жінки. Тоді жінки разом з поліцією вночі виїхали сповіщати першу чергу мобілізації. Коли приїхали під ранок, працівниці військового комісаріату були нажахані, адже не всі громадяни сприймали адекватно звістку про мобілізацію. Наступного дня я чекав тих людей, яким віддали повістки, і хвилювався, думав: якби ж прийшло хоча б пару чоловік. І Ви не повірите, я викликав 50 чоловік, а прийшло 200! Настільки велика була хвиля громадянської свідомості, патріотизму!
- У Вас є значний досвід, і видно, що Ви віддані своїй державі та українському народу. Які маєте нагороди за службу?
- Маю багато нагород, але найбільше пишаюся державною відзнакою «За військову службу Україні», яку мені особисто вручав у 2015 році генерал армії України Віктор Муженко. Ця нагорода – не лише моя заслуга чи колективу військового комісаріату, це заслуга всіх свідомих громадян, які покинули все і стали на захист рідної Батьківщини. Справа в тому, що того року Вінницька область стала найкращою в Україні з виконання завдань, покладених державою на військові комісаріати. Вдячний своїм колективам, як у Тростянці, так і в Хмільнику, адже, як відомо, кожен колектив робить кар’єру своєму начальнику, так само й кожен керівник робить кар’єру своїм підлеглим. Тому ми спільно виконали поставлені на нас завдання. Варто зазначити, що ми не мобілізували людей більше, ніж інші області. Ми поставили тих людей, яких від нас вимагала держава, і тут уже йдеться не про кількість мобілізованих, а про якість - про досвідчених, навчених та свідомих, патріотично налаштованих громадян. Вважаю, що кожен повинен вміти захищати країну від ворога, бо захищати Батьківщину – завжди звучить гордо.
- Андрію Петровичу, закінчивши військово-інженерний інститут, Ваше навчання на цьому закінчилося? А якщо ні, то як саме продовжуєте відшліфовувати свої знання та навики?
- Наразі заочно навчаюся в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського. Цього тижня успішно здав сесію. Ця освіта дає можливість займати більш вищі посади.
- А як Ви потрапили до Хмільника? Як людина, яка побачила трохи світу, розкажіть про свої враження від нашого міста й району.
- У Хмільнику я бував і раніше, адже до того, як мене назначили військовим комісаром у Тростянець, у Хмільнику я був заступником військового комісара з 2009-го по 2012-й роки. Я вважаю себе, як і вся моя сім’я, хмільничанином. Це дуже гарний край, тут живуть чудові люди, з якими можна знайти спільну мову. Взагалі я задоволений своєю службою на Хмільниччині, це моя мала батьківщина, інтереси якої я буду завжди відстоювати і захищатиму її, як і всю Україну в цілому.
Спілкувалася
Алла Корнієнко.