Жила у Куманівцях бідна вдова Ганна і мала вона двох синів – Івана та Петра. Тяжко трудилася. Нестатки, щоденна виснажлива колгоспна праця, ніколи й вгору глянути. Ото й росли хлопці самостійними, мамі намагалися в усьому допомогти.

Старший Іван Луков успішно закінчив сім класів Куманівецької школи у 1951 році. Це був третій післявоєнний випуск. Багато хлопців того випуску пішли навчатися у ремісничі училища, дехто, кому пощастило, вступив у технікум, а були й такі, що того ж року призвані на службу в армію.

Десь на початку 70-х років минулого століття через багато років Іван Францович завітав у рідну школу. Він, капітан корабля далекого плавання, побував у багатьох країнах світу. У подарунок школі привіз із Канади книжечку, здається, Крип’якевича «Історія України», видану 1929 року у Львові. І це  у роки брежнєвського застою.

Петро залишився у селі коло мами, після армії одружився з однокласницею Надею, народили дочку Любу та два сини – Толю і Вітю. Дуже любив коней, то ще до служби працював їздовим у школі, а потім у колгоспі. Пам’ятаю його вже на пенсії. Проходив по дорозі, ледве пересуваючи ноги. Жалівся, що дошкуляють якісь сухі мозолі.

Діти покинули село, а як батьки захворіли, то дочка забрала їх до себе на Київщину.

Толя служив на Далекому Сході ще в радянській армії, одружився, проживає в Росії. Туга за Україною не покидає чоловіка. Коли приїжджав до батьків, приходив до школи. Побачивши мене, розкривав руки для обіймів, радісно цитував М.Рильського «Україно моя, чисті хвилі ланів, променисті міста, голубінь легкокрила…».

Цього літа я випадково зустрілася з Вітею. Приїхав до тещі у сусіднє село Залісся, провідав Куманівці. Розговорилися. Живе і працює у Києві. Запитую про батьків.

- Померли обоє. Батько Петро – у тяжких муках від раку.

І тут чоловікові перехоплює подих. Згадки змушують Вітю переривати розповідь, витирати сльози.

- Повезли із сестрою Любою батька в онкодиспансер Вінниці. У всіх коридорах повно немічних, виснажених хворобою людей. Не для всіх є стільці, щоб присісти, кругом черги. Батько не мав сили й сидіти, а тут ще треба переходити з кабінету в кабінет. Попросили коляску. Сказали – нема. Заплатили – дали коляску, але несправну. Тоді повели-поволокли з Любою батька попід руки. А він почав співати! Українську народну! Співати від болю і безвиході!.. Усі, хто це бачив і чув встали…

Толя уже 6 років не був в Україні. Слухає російське радіо, дивиться телевізор. Беруть сумніви.

- Якось ми передзвонювались із Толею, - каже Вітя. – Я розповідав про російсько-українські стосунки, війну. В кінці нашої розмови він тихенько промовив: «Слава Україні!».  Я відімкнув телефон і сам собі відповів: «Героям слава!».

 

Ніна Кравчук-Овчарук