Спогади Ганни Яремівни Матяш, голови первинної ветеранської організації  працівників   швейної фабрики «Лілея»,  про свого батька Шевчука Ярему Пилиповича, який під час  Другої світової війни був  членом  підпільної  організації  м.Хмільника.

«До  війни  мій  батько  був  головою  Голодьківської  сільської  ради.  За  свою  порядність  і  відданість  справі користувався  великим  авторитетом  як  в  односельців,  так і в районного  керівництва.  Тому  в  перші  дні  війни  в село  були  направлені  на  зберігання боєприпаси: гвинтівки, карабіни, патрони, вибухівка та інше. Все  це   зберігалось на колгоспній пасіці, яка стояла  під  голодьківським  лісом  на  «Млинку» (так  називали  тоді  хутір,  де  стояло 2 чи 3 хатини, млин і ставок).
Коли в село зайшли німці, хтось  доніс  старості  про  зброю. Переховувати  її  далі  було  небезпечно.  Дочекавшись  ночі, мій  батько  зі  сторожем  вивезли  з  пасіки  всі боєприпаси і  потопили їх в зарічку.
Через  деякий  час  прибув  до  батька  посланець  із  завданням   зібрати  всю  зброю  і  передати  її  партизанам.      Був  листопад 1941  року,  вода  була   майже  крижаною.  Батько  зі  сторожем  підпливли  на  човні до  зарічка.   Він  сам  пірнав   у  воду  і  діставав  з  дна  зброю,  так  тривало  декілька  ночей.  А  потім  батько  дуже довго  хворів  запаленням  легенів. Ми  самі  його  виходжували  без  ліків і лікарів…
Одного  разу  батько  покликав  маму  і  сказав,  що  в  нього  є  термінове  завдання,  але  він  не  може  виконати  його  через  хворобу.  Він  попросив  маму  віднести  в  с. Широка Гребля  записку  чоловікові   на  прізвище Сушко.  Моя  сестра  Юстя  зашила  записку в  батьківське  пальто.  Мама  одягнула  його,  а  сестра  навчила  маму  німецьких  слів, аби  вона могла пояснити ворожим патрулям, що  йде в сусіднє  село  за  лікарем для  хворого чоловіка. Мама  кинула на нас прощальний погляд і пішла.   
Того  дня,  виконавши  завдання,   вона  благополучно  повернулась  додому.  Батько  сказав,  що  вона  зробила  дуже  важливу   безцінну  справу,  але  це  ще  не  все.  Він  витягнув з-під ковдри  карабін і попросив,  щоб  мама  віднесла  його до Могульських – сільських  вчителів,  які  були  зв’язані  з  партизанами. Йти до них  було  дуже  небезпечно,  тому  що  в  село  наїхало  багато  німців.  Мама  повернулась  додому  сива,  а  їй  було  на  той  час  38  років…
Боротися  з  жорстоким  ворогом  на  початку  війни  було  дуже  важко,  тому що було багато зрадників,  які  не  вірили в нашу  перемогу.   Саме  зрадники  і  викрили  підпільну  організацію,  яку очолював  Цицуров П.А.  Коли  Цицуров П.А. і  старший   лейтенант  Воржев О.Я. поверталися  із  завдання,  на них чекала  засідка  біля  мосту  за  крохмальним  цехом (нині  там  ресторан «Ковбой»).  Керівники  підпілля  вже не  повернулися,  їх  замордували  в  німецькій  катівні.  Почалися  арешти. Батька та інших  підпільників забрали у вінницький  концтабір.  Його  там  мучили,  допитували,  але   він  нікого  не  виказав.  Через 7 місяців  його відпустили,  оскільки  донос  на нього не  підтвердився.   
В  кінці 1943 року  наші  війська  почали  витісняти  ворога  з  України.  Партизанському загону,  який  діяв  в  лісах  Вінницької області потрібне  було  поповнення  «живою силою».  Тоді  до  батька прибув  посланець, щоб  організувати «вечорниці»  і  зібрати  побільше  хлопців.   Таким чином 11 чоловік  виявили бажання піти в партизани. І тут трапилось  непередбачене: коли виходили  з  хати,  один  з  партизанів зачепився  за  засув  дверей   курком  карабіна,  який  висів  у  нього  на  плечах стволом  донизу.  Прозвучав  постріл,  куля  була  розривна і сильно поранила  ногу  партизана.  Всі  розбіглися,  тому  що  в  селі  було багато німців.   А  батько  із  сусідом  забрали  пораненого і заховали  його в погріб,  потім  перевезли  його  на  санках до моєї  тітки.  Лікувальну  місію взяла  на  себе  моя  сімнадцятирічна сестра. Вона  таємно  добувала  в  Хмільнику  медикаменти,  варила  трави,  робила  примочки. Через 2  тижні  пораненому  стало  краще  і  за  ним  прибув  посланець,  тому  що  партизанський  загін  переходив  до  Білорусії.
Йшли пішки  полями в напрямку  Уланова невеликими  групами.  Група,  в  якій  був  поранений,  натрапила  на  засаду,  зав’язалася  стрілянина.  Німці  схопили  пораненого  партизана  і  доставили в Хмільник.  Його  довго  катували, допитували,  щоб  назвав  своїх  спільників.  Але  він   помер від  тортур і  не  видав  своїх,  вказав  тільки  імена  зрадників.
А  навесні 1944 року,  коли   наші  війська  визволили  Хмільницький  район,  почалася  мобілізація на  фронт.  Мій  батько   вважав,  що  його  місія  підпільника  закінчилася  і  вирішив  піти на фронт.  Але  на  збірному  пункті  його  знову  обрали  головою  сільської  ради.  А  тут  весна  і  почався  мирний  фронт.  
В  колгоспі  не  залишилося  нічого  з  тяглової  сили – все  німці  забрали.  Поля  були  не орані  і  не засіяні.  Та  люди  в  нашому  колгоспі  були  дружні: своїми  корівками  зорали  і  засіяли,  ще  й  який  урожай  був  -  на  славу».
 

Спогади  зібрала 
Н.Губанова, 
відповідальний секретар Хмільницької  міської  організації  ветеранів.