Мистецтво... Воно зачаровує нас силою краси: краси побачених образів, почуттів, звуків. І якщо зачарує, то уже навіки. Світ мистецтва захопив і героя моєї розповіді, Івана Донича. Обдарованих людей постійно відкриваєш по-новому і щоразу дивуєшся, як можна перевершувати самих себе? Талановитий  Іван Костянтинович яскравий цьому приклад. Він музикант, художник, поет, прозаїк, гуморист та член Національної спілки письменників України, доля якому дала змогу побувати у наших краях, а саме в селі Порик на Вінниччині.

Іван Донич народився 20 січня 1952 року в селі Садовій Могилів-Подільського району Вінницької області в сім'ї військового капельмейстера. Він був тринадцятою дитиною у своїх батьків.

- У моїх батьків було чотирнадцять дітей, я був тринадцятий. Як і всі мої брати і сестра, я змалечку чув у нашій хаті музику. Мій батько в 1920-му році закінчив курси військових капельмейстерів, після чого працював диригентом у військових оркестрах. Ну і, звичайно, своїх дітей він теж навчав музичним премудростям. Усі хлопці нашої сім'ї були талановиті музиканти-виконавці, керівники оркестрів, ансамблів, хорів. Я з п’ятирічного віку грав у батьковому оркестрі. Спочатку на альті (приблизно три роки), а потім мене перевели на сурму (був солістом оркестру). З п’ятого класу я оволодів акордеоном, а в шостому - вже підміняв батька в керуванні оркестрами. Пізніше я закінчив музичне училище в Тульчині по класу кларнета і духових інструментів, - розповідає Іван Костянтинович.

Іван Донич вміє грати на тридцяти двох музичних інструментах. Переважно на духових. Та стати музикантом у митця мрії не було.

- Дуже хотілося стати художником. Часто доводилося плакати від безсилля, що не можу вчитися малювати. В навколишніх селах, у школах не було жодного художника, чи посереднього маляра, в якого можна було б навчитися малювати чи отримати якусь пораду. Самотужки намагався навчитися цій таємничій, жаданій справі. Зібравши кілька карбованців, виписав з Києва невеличкого етюдника з фарбами, але користуватися ними не вмів, тому це перетворювалося в трагедію і неймовірний розпач. Та все ж уперто вчився, - розповідає Іван Донич.

Саме в Тульчині Іван зустрів прекрасну людину, сподвижника української культури: художника і режисера театру Петра Максимовича Гордійчука. Цей митець і відкрив йому таїну і магію живопису, образотворчого мистецтва взагалі. Поруч з навчанням образотворчій грамоті грав у його народному театрі, допомагав створювати декорації для спектаклів. Це був його великий друг і вчитель всього доброго, світлого, гарного й чистого.

- З Петром Максимовичем ми часто виходили на етюди, де я пізнавав майстерність оволодіння пензлем, кольором, композицією. Вперше від нього дізнався правду про нашу історію, козацтво, історичну окупацію України, голодомори, репресії. Він нікому, крім мене, не довіряв свої таємні помисли, думки, мрії. В цей час я з усією серйозністю готувався до художнього інституту, мріяв  про вступ, - розповідає чоловік.

Після закінчення училища його документи, як одного з кращих музикантів-випускників, були направлені до Харківського інституту культури. Там успішно він пройшов прослуховування, але забрав документи, поїхав до Одеси й вступив на художній факультет педінституту ім. К. Д. Ушинського. Дуже багато малював, безперервно трудився. Привозив сотні живописних етюдів і тисячі малюнків з різних творчих поїздок.

Захистив диплом на "відмінно" з "похвалою" й отримав пропозицію вступити до аспірантури, але його вабила творчість, воля в мистецтві, тому він відхилив пропозицію, повернувся на Вінниччину. І за направленням з училища потрапив у село Порик.

- Працював у Порику сім років  з чудовим організатором культпрацівником Ларисою Березнюк. В селі дружив з багатьма людьми, організовував оркестр, хор та ансамбль. На Вінниччині мені сподобалось, дуже мальовничі і красиві краєвиди. В цей період я написав декілька картин, - розповідає митець.

Картини Івана Донича перебувають в Національному музеї Тараса Шевченка та в приватних колекціях по всьому світу.

А ще, займаючись живописом, графікою, він також записував свої думки, враження від побаченого, почутого, пережитого. Так виник щоденник, а згодом перші літературні спроби. Писав вірші, оповідання, гумор, сатиру.

На сьогодні в доробку Івана Донича 10 книжок. Його твори неодноразово друкувались у всеукраїнських друкованих ЗМІ, альманахах, антологіях, а також звучали на радіо і телебаченні.

Письменник – лауреат літературної премії ім. Остапа Вишні (2011 р.) за книгу гумору й сатири “Горохом по спині”, літературної премії “Радосинь” за книгу “П’єса для чотирьох рук” 2018 р., газети “Веселі вісті”, з присудженням довічного звання “Живий класик” партії любителів українського гумору.

Як художник, провів не одну персональну художню виставку в Україні та за кордоном. Отримав звання “Учитель-методист образотворчого мистецтва”.  Лауреат молодіжної мистецької премії ім. Олександра Бойченка за персональну виставку картин в Київському обкомі комсомолу, 1983 р.

На даний час Іван Костянтинович  перебуває на пенсії і проживає в Київській обл. Васильківський район. Він щасливий батько двох дітей від попереднього шлюбу і від теперішнього виховує донечку. Займається творчою діяльністю. З 2004 року, в літній період, працює в Музеї народної архітектури і побуту України. Проводить майстер-класи по живопису, графіці, фольклору та грі на народних інструментах.

На завершення хотілося б побажати усім миру, а талановитому Івану Доничу не зупинятися на досягнутому, ніколи не втомлюватися пізнавати та відкривати для себе і навколишніх щось нове.

Тетяна Сенцова,

«Життєві обрії»

---

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:ХМІЛЬНИЦЬКІ ТАНЦЮРИСТИ КЛУБУ "ДАНС-МРІЯ" СТАЛИ ПЕРЕМОЖЦЯМИ ПРЕСТИЖНИХ ЗМАГАНЬ У ВІННИЦІ

Підписатись на телеграм канал Gazetahm.org