Це вітер, пил, різкий перепад температур і вода – на вагу золота. Постійна небезпека в далекій чужій гірській країні, яка ходила по п’ятах і дихала смертю.

   Моторошна війна, на якій в ім’я волелюбного афганського народу, в ім’я миру і братерства на землі не лише чоловіки, а й тисячі жінок,  не вагаючись, готові були віддати найдорожче – життя.  Однією із таких була наша землячка Галина Авемчук – єдина хмільничанка, яка на власні очі бачила ту страшну війну і якій вдалося врятувати тисячі поранених бійців.
  І хто ж міг подумати, а тим паче батьки Галини, що їхня донька поїде у саме пекло! Хвилювання були небезпідставними, адже розуміли, що щомиті, на кожному кроці там підстерігатиме небезпека. Та їхні відмовляння були марними… Добру та щиру Галину вже було не зупинити, адже жінка відчувала серцем, що потрібна саме там! 
  - Стільки років вже минуло, а як починаю згадувати, то наче вчора, - ділиться пані Галина. - Поїхала я добровольцем, бо вважала, що це мій професійний обов’язок. Я хотіла допомагати, рятувати життя нашим хлопцям, адже за фахом - медична сестра. Працюючи у Військовому санаторії, часто спілкувалась з хлопцями-афганцями. Мабуть, саме їхні розповіді про війну мене надихнули потрапити до Афганістану.
  Тож в 1987-му році, в серпні, 24-річна жінка вирушила в «гарячу» зону, а саме в м.Шинданд. Потрапивши на колючу афганську землю, вона одразу відчула напруження, та її це не лякало.
  А медсанбат в Шинданді й справді був «гарячим». Спека неймовірна, суша, привозна вода. Головним завданням Галини було і вдень, і вночі бути на бойовому посту та своєчасно рятувати поранених.
  - На лікарняні ліжка потрапляли 19-20-річні молоді хлопці, частіше за все ті, які підірвались на міні чи отримали кульове поранення. Деякі просто плакали  та дякували нам, адже що б там не було, а жити хочеться всім, – розповідає жінка. 
  Є спогад у Галини Миколаївни, який закарбувався у пам’яті найбільше. 
  - В госпіталі, в хірургічному відділені мені довелось допомагати хірургам рятувати 18-річного бійця, який втратив обидві ноги… Від розпачу та болі він волів покінчити життя самогубством. Ми заспокоювали хлопчину, як могли, та робили усе, аби він повірив у життя. А як вдома склалася його доля – невідомо. Це було дуже страшно і дуже важко, адже я всім серцем  прийняла його біль.
  - Ніколи не забуду й те, як підіймалась  в гори на точку до наших солдатів, - зі сльозами на очах пригадує Галина Миколаївна. -  Їм було найважче: спали в горах на камінцях, поряд лежав автомат, а замість подушки – підсумок з боєприпасами. Хлопці сиділи по декілька  діб без води та їжі, чекаючи, коли їм доставлять...
  Вразило Галину Миколаївну й те, що в дітей Афганістану майже немає дитинства. Десятирічні хлопчаки вже вміють тримати автомат в руках, вони майже сплять з ним.  Мабуть, все це тому, що афганці хоч народ і бідний, але дуже гордий. Їх можна знищити, стерти з лиця землі, але завоювати – неможливо.
Афганістан… Скільки болю, скільки сліз асоціюється з цією країною. Скільки там наших хлопців полягло! А скільки «чорних тюльпанів» на очах у Галини відправляли в Союз! Це було мовчазне останнє прощання з тими, кому нічим уже не зарадиш.
  - Але наші медсестри, лікарі, бійці навіть в таких умовах зберігали людяність та добрі відносини, - продовжує Галина Миколаївна. -  Навіть серед таких жахливих буднів ми намагались робити все, щоб не зламатись. Хтось знаходив своє кохання, хтось пізнавав сенс життя, хтось дізнавався про ціну цього самого життя. Всі ми згуртовувались та намагались хоч на мить відволікти свої думки від війни.
  Часто згадує Галина  друзів, яких знайшла на війні - справжніх, перевірених і часом, і горем, і радістю. Іноді спогади дуже болісні, тому що багатьох вже немає серед живих. Проте згадка про них, почуття дружби для цієї жінки дуже важливі.
  До сьогоднішнього дня підтримує зв’язок вона з деякими бойовими побратимами, яких розшукала в соцмережах. 
  - А як зрадів колишній солдат-азербайджанець Парвіс, коли я його знайшла, - з щирою посмішкою розповідає Галина. – Він пригадав мене одразу, назвавши, як колись «доброю медсестрою Галиною». Пригадав, як рятувала його, робила уколи, підтримувала і навіть те, що вже я й сама не пам'ятаю.
Мрію про зустріч з усіма тими, з ким була у тому шаленому пеклі вогняних подій. Але, на жаль, надто мало адрес маю, які зберегла ще з тих років в уже пожовтілих блокнотиках…
  За майже два роки служби в Афганістані ця безстрашна жінка врятувала життя не одній тисячі юнаків. Нагороджена багатьма  відзнаками та медалями. 
  - Я жодного разу не пошкодувала, що поїхала в цю вогненну пастку, адже там зуміла зберегти безліч життів, а це – найголовніше! Щиро зичу всім мирного неба над головою, міцного здоров’я, довгих років життя та впевненості у завтрашньому дні, - на завершення додала жінка. 

Наталія ЧЕРНЕНЬКА.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: АФГАНІСТАН - ПЕКУЧИЙ БІЛЬ І ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ