15 лютого… До пам’ятників полеглим побратимам прийдуть афганці, покладуть квіти, вшанують хвилиною мовчання, піднімуть «бойові сто грам» за тих хто не повернувся. І з болем у серці промайнуть спогади про ту війну. Афганістан… Одне слово, яке асоціюється лише з війною, пережитим болем, зламаними долями і втратами…

Хто пережив жахіття афганської війни – не багатослівні, не хочуть згадувати все те, що довелось пережити ще в юності, коли доросле життя лише розпочалось, а тебе відправляють воювати. А розповіді почуті від них скупі, та короткі. І це ще й через те, що багато речей про цю війну засекречені і важко дізнатися хоч якісь деталі.

Багато наших земляків пройшли те пекло, багато не повернулося, а ті хто повернулися – залишили частину себе, своєї душі десь далеко там, де вони були чужі.

В цьому році виповнюється тридцять два роки з того часу, як радянські війська залишили землю Афганістану. Серед тих хто воював в Афганістані до самого виведення був і наш земляк Борис Гаращук.

Народився Борис Гаращук 24 грудня 1967 року в селі Голодьки Хмільницького району. Закінчив Голодьківську школу. Був  активним юнаком, займався велоспортом, для цього доводилося  ходити в другу школу Хмільника на тренування. По закінченню школи у 1983 році вступив у нинішнє 40 училище в Хмільнику, яке закінчив в 1986 році. Після закінчення училища працював в Голодьках в колгоспі трактористом.  Восени 1986 року отримав повістку, відгуляли виправу і 1 листопада разом із товаришами вирушив в Козятин на збірний пункт.

Як згадує Борис, в Козятині його та тих хто з ним прибув, зарахували до 100-ї команди. На той час це був «стройбат». Але не судилося. На наступний день на збірний пункт прибули десантники. – Стрункі, мужні. Берети, красива форма, на формі медалі, - такими вони закарбувалися в  пам’яті Бориса.

З Козятина Бориса та інших хлопців поїздом доправили у Львів, зі Львова літаком у Донецьк, а  з Донецька на Ташкент в Узбекистан. Неподалік Ташкента в м. Чирчик  знаходився 467-й окремий навчальний полк спецназу, який готував солдатів та сержантів підрозділів спеціального призначення до дій в Афганістані. Через свою хорошу фізичну підготовку Бориса зарахували в сержантську «учебку» і почалася виснажлива підготовка майбутнього розвідника. Вивчати довелося усі види зброї, мінування, орієнтування по карті, афганську культуру і традиції, укладку парашута та багато іншого. За час підготовки в «учебці» має 16 стрибків із парашутом. – Стрибали із вертольотів МІ-8 із літаків АН-24. Якщо хтось із підрозділу в небі починав вагатися чи боявся, то стрибки відмінялися. Але таких випадків «не могло» бути, – згадує афганець свою підготовку у навчальному центрі.

В навчальному центрі в Чирчику Борис зустрів багато земляків з Хмільника та мільницького району.

Після «учебки» Бориса та інших військовослужбовців перекинули в Лашкаргах (Лошкарьовку, як його називали на радянський манер) на кордоні з Пакистаном. В цьому місті дислокувалася 22-а окрема гвардійська бригада спеціального призначення. Борис поступив у розпорядження командира 370-го підрозділу (в/ч 83428), який був сформований на базі 16-ї окремої гвардійської бригади спеціального призначення смт. Чучково Рязанської області.  Місяць перебували на «карантині». Після «карантину» знову бойова підготовка, чергування, навчання. На бойові завдання ще не відправляли, так як були «не обстріляні».

Поступово молоде поповнення почали залучати до бойових виходів. На бойові завдання виходили на вертольотах або технікою. Бойові виходити чергувалися з повсякденною військовою службою. Тиждень на бойовому завданні, тиждень чергування і виконання обов’язків в частині, тиждень – підготовка до наступного виходу на завдання. Так і проходила служба.  В основному бойові завдання були пов’язані із «полюванням» на каравани, які перевозили наркотики та зброю із Пакистану та Ірану. За час служби рота, в якій проходив службу Борис, втратила 30 військовослужбовців. Були випадки дезертирства. За час служби Борис Гаращук здійснив 62 бойових виходи.

Будучи розвідником доводилося виконувати різного роду завдання. Так за одне з таких завдань, на весні 1988 року був представлений до найвищої на той час в Радянському Союзі нагороди – ордену «Червоної зірки». – Всі хто виконував це завдання дали підписку на двадцять років про нерозголошення таємниці. Але, кгбіст сказав, хочеш жити – не розказуй взагалі., – загадує про той випадок афганець. Однак поки підготували документи, поки нагорода прибула до військової частини, почався вивід військ з Афганістану і нагорода його так і не знайшла.

За пів року до закінчення служби, на одному з бойових завдань, коли група вислідила караван, в бою отримав поранення ноги та контузію. Місяць довелося лікуватися в госпіталі Кандагару і знову на службу. За проявлену хоробрість в цьому бою був нагороджений медаллю «За відвагу».

Як виявилось згодом, відслужив Борис Гаращук до самого виводу військ з Афганістану, але через те, що військова частина дислокувалася в самому дальньому районі Афганістану, їх почали виводити ще з вересня 1988 року.

Закінчував службу Борис Гаращук в Чучково Разянської області. Демобілізувався воїн в грудні 1988 року перед самим своїм днем народження. Довго вдома не відсиджувався і вже після нового року влаштувався на роботу і почав звикати до мирного життя. Одружився, має трьох дітей.

Як говорить воїн: «Доля багатьох побратимів склалася по різному. Хтось не справився з нервовою напругою і почав прикладатися до чарки. Багатьох уже не має в живих. Інші все ж змогли налагодити своє життя».

Кожного року 15 лютого Борис Гаращук разом із своїми друзями афганцями вшановує пам’ять тих хто загинув у тій війні, покладає квіти до їх пам’ятника і піднімає «бойові сто грам» за тих хто не з ними.

Юрій Чехута «Життєві обрії»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ОЧІКУВАННЯ ДІТЕЙ З АФГАНІСТАНУ НАВІКИ ВИБІЛИЛО СКРОНІ БАТЬКІВ І КОСИ МАТЕРІВ