З часу Чорнобильської трагедії минуло уже тридцять п’ять років, та біль Чорнобиля і досі не вщухає в серцях тих, хто через «мирний атом» втратив своє здоров’я. В їх пам’яті і досі живуть спогади про ті жахливі події. Майже в кожному селі Хмільниччини проживають ліквідатори тієї страшної трагедії. Усі вони виконували різні роботи з ліквідації наслідків аварії.
Залучались до робіт з ліквідації аварії і жителі Війтівецької громади. Зараз в громаді проживає тринадцять чорнобильців, яким довелося в різні періоди перебувати у зоні відчуження. Серед них Маньківський Роман Броніславович, Чекотун Василь Павлович, Рачинський Франц Іванович, Надкерничний Петро Павлович, Гаврилюк Михайло Адамович, Струтинський Володимир Леонідович, Сидоренко Василь Петрович, Титечко Віталій Якович, Глухов Митрофан Митрофанович, Заремба Станіслав Мар’янович, Войцещук Леонід Володимирович, Ржаксінський Микола Васильович, Попіль Іван Васильович.
Серед перших з Війтівецької громади, кому довелося відправитися у Чорнобильську зону, був Василь Чекотун. Василь Павлович уродженець Жданівки, там проживав і проживає зараз, а на момент аварії на Чорнобильській АЕС працював водієм у Сільгосптехніці в Хмільнику. 2 травня 1986 року він та його товариші із Сільгосптехніки на восьми КамАЗах вирушили у Чорнобильську зону. Там їм довелося вивозити худобу з колгоспів, які опинилися у зоні ураження. Працювали і вдень, і вночі. Часу для перепочинку майже не було. Після повернення із Чорнобильської зони у Василя Чекотуна на деякий час пропав голос та дуже довго турбували головні болі. І це не дивно, адже коли перевірили техніку дозиметром, той аж зашкалював. Найбільший фон радіації був на колесах та педалях в кабіні. Однак це була не остання його поїздка в Чорнобиль. Протягом 1986-1988 років Василь Чекотун здійснив не один рейс у зону відчуження, возив будівельні матеріали. Як говорить Василь Павлович, він не вважає себе героєм, адже пожежу не гасив та й реактор зупиняти не довелося. «Сказано було їхати і поїхав, тому що комусь потрібно було це робити», - додає на завершення розмови Василь Чекотун.
Відправляли у Чорнобиль не тільки з підприємств, забирали й через військкомати, як тоді говорили у «партизани». Серед тих, кому довелося «партизанити» у Чорнобилі були Роман Маньківський, Франц Рачинський та Петро Надкерничний. Усі уродженці села Жданівка нинішньої Війтівецької громади. Як розповідає Франц Рачинський, його в «партизани» призвали у січні 1987 року. Із січня по квітень 1987 року він перебував у Прип’яті, де довелося займатися дезактивацією об’єктів. Дезактивовували спорткомплекс та евакуйовували архів. Роман Маньківський разом з іншими такими ж «партизанами» проводив дезактивацію на заводі, який випускав комплектуючі для побутових електронних приладів, брав участь у вивезені архіву. Пройшов час, з пам’яті потрохи стерлися дати, назви місць та об’єктів, які довелося дезактивовувати, але не стерлася зі спогадів гнітюча картина покинутих місць.
Безпосередньо на Чорнобильській АЕС побував Петро Надкерничний. Йому довелося ліквідовувати наслідки аварії у травні-липні 1987 року. В Чорнобиль Петро Надкерничний потрапив через військкомат, а «партизаном» був у військовій частині 43184, яка базувалася у селі Термахівка Іванківського району Київської області. Як говорить Петро Павлович, жили у самому місті Чорнобиль, на обід ходили у їдальню Чорнобильської АЕС, яка на той час ще діяла, так як реактори ще працювали. В період свого перебування в Чорнобильській зоні Петро Надкерничний був задіяний на роботах по захороненню всього, що зберігалося на складах Чорнобильської станції та захороненні «рижого лісу» , який займав територію біля 400 гектарів. Працював на бульдозері. Потрібно було загортати ями, в які звалювали вирізаний ліс, що після викиду атому став рижим. Із засобів індивідуального захисту були лише поролонові респіратори. В складах працювали по одній хвилині, за принципом зайшов, взяв матеріал та вийшов. І так по черзі, допоки всі не пройдуть. На інших роботах працювали по двадцять хвилин. Після кожної зміни їх одразу везли в баню. Найбільше Петру Павловичу запам’яталося те, коли на місце вирізаного лісу завезли чорнозем, то приїхала група експериментаторів, які засіяли на тому місці пшеницю. В результаті пшениця була заввишки в ріст людини. Також запам’яталася та обстановка в будинках та квартирах, коли було видно, як люди поспіхом збиралися вночі та залишали усе нажите. Дивним здалось те, що увесь хвойний ліс посох і порижів, а берези були зеленими як зазвичай. Запам’яталися і лисі їжаки та величезні зграї безпритульних собак, яких господарі не змогли забрати із собою під час евакуації. До цих пір у Петра Надкерничного збереглася записна книжка, де серед інших записів є щоденні покази доз радіації, яку він отримав. Згадує Петро Надкерничний своїх друзів, з якими служив у одній роті. Петро Павлович намагається знайти їх, але все безуспішно. Як згадує ліквідатор, один із його товаришів, якого він розшукує, був старшина Юрій Щур із Вінниці, а Роман (прізвище, якого Петро Надкерничний забув) із села Ситне Ємільчанського району Житомирської області. За словами Петра Павловича, Юрія мали призначити на посаду заступника командира роти з речового забезпечення. Однак Юрій відмовився і хоч не мав водійського посвідчення, попросився працювати на бульдозер. Двоє товаришів навчили Юрія працювати на бульдозері й до кінця перебування в Чорнобилі так і працювали разом.
Минули роки й Петро Надкерничний не покидає надії розшукати товаришів, з якими довелося пліч-о-пліч ліквідовувати наслідки страшної аварії.
Перебуваючи у Чорнобильській зоні, ліквідатори отримували великі дози опромінення, які перевищували допустимі. Усі вони говорять, що вони не герої, так як не гасили пожежу та не зупиняли реактор. Однак для усіх нинішніх і наступних поколінь вони були є і будуть героями. Ажде заради спасіння людей вони залишали свої сім’ї, жертвували своїм життям і здоров’ям, аби зупинити поширення трагедії на решту країни і світу. Прикро, що пожертвувавши найдорожчим ці люди часто залишаються сам-на-сам із своїми проблемами, а часто про ліквідаторів і взагалі забувають ті, хто поставлені народом і мали б дбати про тих, хто дав змогу їм, їхнім дітям жити і радіти життю.
на фото: Юрій Щур, Роман, Петро Надкерничний
Юрій ЧЕХУТА
«Життєві обрії»
Схожі новини
Популярні новини
