Шановні читачі, я часто задаюсь таким питанням: людина сама вирішує свою долю, а чи низка життєвих обставин робить людину заручником її?

А, можливо, одна – єдина зустріч на життєвому шляху, покликає людину до пошуку сенсу і самовдосконалення, до того, яку ціль ми вибираємо для себе.

Філософ Конфуцій  відмічав, що є для розвитку людини три шляхи:

1. Шлях роздумів, він найблагородніший;

2. Шлях досвіду – найгіркіший, в основі його лежить переосмислення і самовдосконалення.

3. Є ще один шлях – наслідування, він найлегший, але мало чому навчає людину. Я вважаю, що за цим шляхом стоїть повторюваність і прийняття чужого, уже готового досвіду. За ним немає зростання і розвитку особистості.

Я боюсь, що від болю спіткнуться слова,

Тихо впаде сльоза на папір ненароком.

І прокинеться пам'ять, що вічно жива,

І не буде тобі в небесах одиноко.

Ці рядки я присвячую справжньому митцю, гарній людині, Андрію Бохнюку, якому б 10 грудня 2025 року виповнилось б -  67 років. Ці слова звучать, як шана і своєрідне осмислення його шляху, шляху досвіду, пошуків, втрат і роздумів.  Він обрав для себе не легкий шлях служіння людям, облагородження наших почуттів, щоб ми зростали внутрішньо, а громада об’єднувалась цілою низкою втрачених традицій і свят минувшини.

А звідки появляються такі «самородки», з якого родоводу, що інтуїтивно осмислюють потреби громади, стають незамінною людиною культурного фронту? А міг би почивати на лаврах своїх колишніх здобутків  - учителя музики і директора музичної школи села Уланів.  Андрій Васильович понад усе хотів зробити культурне життя більш осмисленим, показати внутрішню гармонію людської душі і схильність людей села до благородних вчинків.

До посади директора Будинку культури Уланівської  громади його запросив  тодішній сільський голова Сергій Голубенко. Був шанс у Андрія Васильовича стати звичайним функціонером: віддавати  розпорядження і контролювати підлеглих, але, працюючи в тандемі, саме вони стали на передній край реформ нашого життя. Це був важкий і не легкий період пошуків, роботи практично з нуля, створення колективів народної творчості.

 А доля, як знаємо, дама примхлива, бо особисте життя нашого героя було вельми не простим. Але вибір був зроблений  і потребував від нього великого напруження сил, ініціативи і творчості. Кожен день був розписаний у нього по хвилинах: численні репетиції і концерти, виступи в конкурсах, поїздки в села громади, проведення урочистостей, шефство над будинком людей похилого віку, співпраця з місцевою сільською бібліотекою і Уланівською ЗОШ І-ІІІ ступенів.

В його житті було кілька пристрастей: сім’я і родина, яких любив до глибини душі, земля, якій поклонявся, як живій істоті, вважав вищою цінністю, бо вона годувала і надавала сенс його життю.

Інколи йому хотілось від усіх проблем, від душевного болю (невиліковна хвороба дружини), надмірних навантажень і переживань втекти на беріг тихої річки і посидіти там з вудочкою.

Рятували музика і сцена… Поринав у минуле, шукав вірші, що надихали, клав їх на музику. Не захоплювався сучасними ритмами, шукав глибоке, природнє, справжнє. Творчість, як відомо, любить тишу. Це, ніби ти йдеш по пшеничному полю, вдихаєш дивні запахи і аромати, дякуєш небу і Творцю за цю землю, її щедрість. Він стільки написав пісень, що за один творчий вечір не переспівати, не переслухати.

Він радів церковним дзвонам і святам. Божу службу сприймав, як вищий крок до істини і справедливості. Андрій Васильович був людиною скромною, дивовижно доброю і співчутливою.  Завжди був готовий прийти на допомогу тим, хто цього потребував.

За творчі пошуки, відданість справі, високі результати своєї діяльності, Андрій Васильович став Почесним громадянином села Уланів.

Він творив до останнього подиху свого,

Цілий світ залишив задля нас по собі,

В ньому було багато небесного, було земного,

Пустка стала без нього на нашій стражденній землі.

Горе сталося, коли ніхто не чекав. Серцевий напад був надміру важким. А (швидка) все не їхала і не їхала. Він взяв в свої долоні руки коханої, надіючись зігрітись її теплом, довго – довго вдивлявся в її очі, щоб запам’ятати назавжди…

08.12. 2025     Світлана Гаврилова