Нещодавно бібліотеки району (для дорослих і дітей) поповнились ще одним шедевром – книгою Бориса Івановича Кульчицького «Листи до себе». 

  По суті, це друга книга, в якій довершено спогади, які йому довелось пережити в дитячі роки. Варто нагадати, що Борис Іванович (насправді Болеслав, принаймні так він представився, коли завітав до редакції «Життєвих обріїв») народився 20 лютого 1929 року на Поділлі в місті Волочиськ. Як згадує Болеслав, його батько Ян Кульчицький працював ковалем на Волочиському цукрозаводі і в 1937 році був репресований та розстріляний НКВС через своє польське походження. То були страшні роки: колективізація, голодомор, репресії… Нині неважко уявити, яким було його життя. Саме це і змусило родину «ворога народу» за чотири передвоєнні роки змінити понад тридцять місць і зупинитись у Хмільнику. 
  Тепер декілька слів про історію написання книги. Приїхавши на похорони свого друга дитинства, Болеслав Іванович завітав до кабінету редактора «Життєвих обріїв», коротко розповів про ті трагічні події, що сталися з ним у ті страшні воєнні роки. Після його відвідин на сторінках газети з’явилася кореспонденція про ті страхітливі події, які довелося пережити йому в дитячі роки. Якщо конкретно, то повідав Болеслав Іванович про дві історії зі свого дитинства: про розстріл німцями душевно хворих, що перебували у приміщенні нинішнього військового санаторію, що на Вугринівці, і про розстріл німцями військовополонених біля мосту, що веде до Уланова. Згодом, з ініціативи Болеслава Івановича і журналістів редакції газети «Життєві обрії», за кошти приватного підприємця  Володимира Лисого, на місці розстрілу військовополонених встановлено пам’ятний знак – хрест.
  Розповідь Бориса Івановича – реальна, об’єктивна і не несе в собі жодних домислів. Зібрати фактаж, узагальнити його і подати читачам, аби не забували, що з нами було і що ми пережили,  могла тільки людина, яка була безпосереднім учасником тих подій. Кожен розділ книги вражає, зацікавлює та захоплює, бо в ній йдеться не так про долю Кульчицьких, як про життя і побут цілих поколінь людей. Драматичні події, що сталися з ним, автор описує без емоційних оцінок. Хоча міг би й розізлитись на свою долю, як син «ворога народу». Та цього якраз і не сталося. У цьому й полягає особливість стилю «Листів до себе». Без гніву і злості, без образи на всіх, хто того заслужив, Борис Іванович Кульчицький подає свої спогади. 
  Ця книга - це пам'ятка майбутнім поколінням, це історичний довідник того, які страшні часи доводилось переживати людям, голод, холод, розруху, окрім того нелюдські моральні знущання. Навіть неможливо уявити, як це: з самого малку жити в постійному страху за своє життя і, незважаючи на це, вирости і на все життя залишитись нормальною, порядною високоморальною людиною. Борис Іванович довів, що це можливо, адже сьогодні він є моральним авторитетом для багатьох поколінь своїх учнів, колег і друзів.
  20 лютого Борису Івановичу виповниться 90 років. Незважаючи на свою важку дитячу долю, він не втратив людської гідності, став людиною з Великої букви у прямому розумінні цього слова. Йому вдалося закінчити середню школу, згодом – філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, обіймати посаду директора однієї зі шкіл м. Києва.  Усе пережите загартувало Бориса Івановича так, що навіть сьогодні, незважаючи на свій поважний вік, він працює, продовжує творити добро заради майбутнього, адже книга «Листи до себе»  - це своєрідна енциклопедія пережитих лихоліть і написана вона для того, аби ці лихоліття більше ніколи, ніколи не повторились.
  Вітаю Бориса Івановича з прийдешнім ювілеєм! Бажаю міцного здоров’я, довголіття, творчих сил та енергії. Нехай Бог посилає Вам многії літа, які  Ви все своє свідоме життя щедро жертвуєте людям

Павло Околодько,
Заслужений журналіст України