У квітні 1986 року мови світу поповнило нове українське слово «Чорнобиль». Для людства воно стало синонімом страшної техногенної катастрофи й масштабної екологічної біди.
35 років. Саме стільки вже минуло, як сталася страшна подія, яка у нас викликає лише сум та біль. Вибух четвертого реактору на Чорнобильській АЕС сколихнув Україну та майже увесь світ. Чорнобильський смерч забрав життя багатьох людей та й сьогодні завдає шкоди здоров’ю населення як України, так і сусідніх країн.
Наслідки трагедії були б значно жахливішими, а зона відчуження могла б бути значно більшою, якби не самовідданість ліквідаторів, які пішли приборкувати оскаженілий «мирний атом», щоб зупинити розповзання ядерного лиха.
Аби захистити землю і український народ у Чорнобильську зону поїхав і хмільничанин Петро Качановецький. На той час йому було 32 роки. Чорнобилець-ліквідатор був у перших лавах борців з наслідками страшної катастрофи. Його спогади про Чорнобиль незабутні…
- Про трагедію я дізнався одним з найперших, оскільки на той час працював старшим інспектором паспортної служби Хмільницького РВ УМВС, - розповідає Петро Павлович. – Коли надійшов наказ з обласного управління внутрішніх справ про моє направлення в Чорнобильську зону, одразу й не повірив і навіть здивувався, адже туди відправляли зазвичай працівників державтоінспекції, дільничних, міліціонерів постової служби. А що ж там робити паспортному працівникові під час ліквідації? Та уже вкінці травня 1986-го разом з іншими ліквідаторами я був у 30-ти кілометрах від розтрощеного реактора.
Коли чоловік туди приїхав, був враженний: люди кричали, діти плакали, усі метушились та були в розпачі… Автобуси стояли колонами, сила-силенна армійців і жвавий рух спецтехніки в напрямку до атомної станції. Було моторошно…
Спочатку Петро Павлович працював у паспортній службі разом із місцевими працівниками - складали списки громадян, які підлягали евакуації з небезпечної зони. А далі він охороняв громадський порядок у містах Іванків та Прип’ять, допомагав відселювати звідти жителів.
- Ми заходили у будинки, шукали тих людей, які переховувались, адже не всі хотіли покидати свій рідний дім. Молодь неохоче, проте погоджувалась виїжджати, а люди похилого віку категорично відмовлялись. На жаль, більшість не розуміла смертельної небезпеки. Аби людей врятувати, ми переконували їх, що за декілька днів усе скінчиться і вони повернуться додому… Люди брали з собою паспорти та дорогоцінні речі, забивали вікна та двері і покидали свої домівки. Ніхто не знав, що це вже назавжди, - розповідає Петро Качановецький. - Мені було шкода людей, які жили щасливо у цих містечках і не здогадувались, що їх спіткає така біда… Страшенна трагедія…
Працювали ліквідатори в зоні відчуження по 12 годин - з 8.00 до 20.00. Жили в Чорнобилі у приміщенні школи. Раділи лише тому, що будівля була цегляною з товстими стінами, а отже радіації туди потрапляло менше. На роботу й з роботи їх возили на автомобілі. За словами Петра Павловича, рівень опромінення у них ніхто не визначав…
- Індивідуальні дозиметри нам, звісно, видали, але по закінченні відрядження у нас їх забрали, тож які показники там були, ніхто не знає й донині, - згадує ліквідатор. - За 15 діб мого перебування нам тричі замінили автомобіль, яким ми переміщались. Кожний з них настільки був опроміненений, що вже й сам випромінював радіацію… Тож без жодних сумнівів можна сказати - вона там зашкалювала!
Обіцяли нам змінювати й одяг щодня, але як ми приїхали у формі, так і відбули в ній 15 днів, - продовжує Петро Павлович. - Лише із засобів захисту були респіратори. Ще рятував душ, де можна було помитись та попрати свої речі… А от годували нас відмінно, жодних проблем із цим не було. Харчі та воду привозили, звичайно ж, з безпечної зони, - розповідає ліквідатор.
Радіації у зоні відчуження Петро Павлович не відчував. Ніхто навіть не замислювався, як це може позначитись в подальшому на здоров'ї. Всі просто працювали чітко і з єдиною думкою: чимскоріш зупинити лихо. Та коли чоловік повернувся додому на Хмільниччину, через декілька днів все ж відчув запаморочення, втому, слабкість, час від часу з’являлась носова кровотеча. Поки ще був молодий, усі симптоми минули швидко, та з часом здоров’я погіршилось – опромінення таки далося взнаки.
Згодом ліквідатор одружився та разом з дружиною виховали чудових дітей. Нині Петро Качановецький на заслуженому відпочинку, він голова Асоціації ветеранів Хмільницького міськрайонного відділу внутрішніх справ України, постійно підтримує контакт з тими, з ким разом брав участь у ліквідації. Петро Павлович інвалід другої групи, має статус чорнобильця-ліквідатора І категорії, член місцевої спілки чорнобильців.
На завершення нашої розмови Петро Качановецький подякував усім колегам-ліквідаторам Хмільниччини за їх мужність та самопожертву. Побажав всім здоров’я, сімейної злагоди, довгих років життя, достатку та мирного неба.
Безперечно, те, що зробили ліквідатори, було подвигом заради нас усіх. Обпечені Чорнобильським вогнем, вони врятували не тільки Україну, а можливо й цілий світ. Ми повинні пишатись нашими ліквідаторами та вшановувати їх не лише двічі на рік, а усе наше життя.
Наталія ЧЕРНЕНЬКА,
«Життєві обрії»
Схожі новини
Популярні новини
